У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст

смакували, як смакують гру на дуже рідкісних старовинних інструментах. Аби повніше змалювати якогось дійовця, треба б долучити до опису фонетичне відтворення мови, а змалювання пана де Шарлюса ризикує залишитися неповним через незмогу передати той смішок, легкий, пурхотливий — так виконання декотрих Бахових опусів ніколи не буває досконалим, бо оркестрові бракує «маленьких труб» з особливим звучанням, яким автор відвів те чи те місце в партитурі. «Але, — пояснив діткнутий Вердюрен, — це було зроблено умисне. Я не надаю жодної ваги титулам, — додав він із погордливою посмішкою, яку я бачив на обличчі багатьох наших знайомих і якою ці люди, на противагу моїй бабусі й матері, боронилися, коли йшлося про те, чого вони не мали, щоб ті, хто це мав, не почували своєї вищости над ними. — Але зрештою, якщо у нас гостить пан де Камбремер, а він — маркіз, а ви — всього-на-всього барон...» — «Перепрошую, — урвав його пан де Шарлюс, зверхньо блимнувши на враженого Вердюрена, — я ще й дук Брабантський, дамуазо Монтаржі, принц Олеронський, Карансійський, Віареджойський і Ліонський. Зрештою, все це пусте. Не побивайтесь, — додав барон, і на його устах при цих останніх словах знов розквітла субтельна усмішка. — Я зразу збагнув, що ви у цих речах не оббутий».

Пані Вердюрен підступила до мене, щоб показати Ельстірові квіти. Проханий обід став уже для мене звичним, але сьогоднішні мандри вразили мене небувалою поїздкою узмор’ям, а від спинання повозом на висоту двохсот метрів над морем я захмелів, і цей хміль не розвіявся і в Ла-Распельєр. «Ну ось, погляньте, — сказала Принципалка, показуючи поставлені на жардиньєрці пишні Ельстірові троянди, чудові у своєму буйному шарлаті і пінявій білоті, намальовані надто жирними мазками. — Хіба в нього такий пензель, як колись, що отак кидав би на полотно барви? Здорово! А які вони живі, охота помацати. Не можу вам передати, як цікаво було стежити за тим, як він їх малює. Відчувалося, що він захоплений пошуками ефекту». І погляд Принципалки замріяно зупинився на художниковому подарунку, подарунку, що носить печать не лише його великого таланту, а й їхньої тривалої приязні, ще живої лише в цих залишених їм спогадах; за трояндами, зірваними ним для неї, їй бачилася гарна рука, що колись уранці відтворила ці квіти в усій їхній свіжості, того ранку, коли в їдальні одні квіти стояли в неї на столі, а інші були притулені до фотелю і коли сніданок Принципалки оздоблював німий перегук ще не зів’ялих троянд зі своїм напівсхожим портретом. Авжеж, тільки наполовину, бо Ельстір починав бачити квітку лише потому, як йому щастило пересадити її до духовного саду, до того саду, де ми приречені жити вічно. У цій акварелі він дав своє бачення троянд, про існування яких, коли б не він, так ніхто б і не дізнався; можна сказати, що маляр, мов якийсь мудрий садівник, збагатив трояндове сімейство новим ґатунком. «Того дня, коли він покинув «ядерце», то була вже пропаща людина. Виявляється, мої обіди окрадали його час, я, бачте, сковувала розвиток його генія, — іронічно промовила пані Вердюрен. — Та хіба спілкування з такою жінкою, як я, не впливає спасенно на мистця?» — гукнула вона в пориві гордощів. Маркіз де Камбремер, встигнувши вже присісти близенько від нас на стільця, ворухнувся, ніби збирався встати й віддати місце панові де Шарлюсу. Для маркіза то був, мабуть, усього лише несвідомо поштивий відрух. Проте пан де Шарлюс, сприйнявши це за одну з почестей, яку простий шляхтич має віддати князеві, подумав, що найкращий спосіб підтвердження свого права на першість — це зректися почести. Ось чому він скрикнув: «Годі вам! Прошу вас! Отакої!» В удаваній схвильованості, з якою пан де Шарлюс відхилив ґречну маркізову пропозицію, було вже щось дуже «ґермантське», але ще гостріше воно виявилося у владному, панібратському й зайвому рухові, яким він, ніби садовлячи маркіза на місце, хоча той вставати й не збирався, поклав йому руки на рамена. «Годі, серце моє! — наполягав барон.

— Ще б цього бракувало! Немає жадної рації! В нашу добу це право належить лише княжатам крови». У цій садибі Камбреме-ри й пані Вердюрен мліли не перед тим, перед чим млів я. Бо я залишався байдужим до красот, на які вони мені показували, мене хвилювали якісь невиразні спогади; часом я навіть зізнавався у своєму розчаруванні, не знаходячи в якійсь речі чогось суголосного моєму уявленню про її ймення. Я викликав обурення у маркізи де Камбремер, кажучи, що уявляв собі Ла-Распельєр сільськішою. Зате я з залассям ловив пахощі леготу, що тягнув у прочинені двері. «Мабуть, ви любите протяги», — сказали мені. Мій захват зеленим люстрином, що затуляв розбиту шибку, теж нікого не зворушив. «Яка гидота!» — покликнула маркіза. На довершення всього, я признався: «Найбільшої радости я зазнав у момент приїзду. Коли я почув, як мої кроки відлунюють у галереї, наче в якійсь сільській мерії, де висить мапа округи, я зрозумів, що ввійшов». Після цього маркіза де Камбремер рвучко відвернулася від мене. «Чи не надто ти засмучена всім тим? — спитав маркізу її муж з такою жалісною заклопотаністю, немов хотів дізнатися, як дружина перенесла жалобну церемонію. — Тут є гарні речі». Якщо недоброзичливість не обмежувати твердими правилами бездоганного смаку, то вона ладна все спаплюжити в самих людях, які оселилися в вашому будинку, а також у тому, як вони його умеблювали. «Так, але вони не на своєму місці. Та чи й такі вже вони гарні?» — «Ви зауважили, — спитав маркіз де Камбремер, переборюючи смуток, — що ситці Жуї вже світяться і що все у вітальні геть трухле?» — «А оцей крам із буйними рожами — достоту хлопське рядно! — підхопила маркіза де Камбремер; її наче-культура визнавала лише ідеалістичну філософію, імпресіоністичне малярство й музику Де-бюссі. Але вона хотіла показати, що ставить над усе не розкіш, а смак. — Та ще й поначіпляли завісочок! Цілковита еклектика! Та й чого чекати від цих людей? Хіба вони щось знають, де вони могли навчитися? Очевидно, це багаті гуртовики, тепер уже не крутять справами. І так незле, як на них». — «Свічники, по-моєму, гарні», — промовив маркіз; хтозна-чому він робив виняток для свічників; так само за кожним разом, коли йшлося про храм, чи то був собор Шартрський, Реймський, Ам’єнський, чи бальбецька церква, він незмінно брався притьмом