У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст

Я скористався з того, що пані Вердюрен веліла обносити кавою, і вийшов, аби кинути оком на листа, якого передала маркіза де Камбремер, з запрошенням її в матері на обід. З допомогою дещиці атраменту її письмо виказувало з головою особу, яку я відтепер розпізнав би серед цілої юрби, причому йшлося не про якісь особливі пера, адже для передання свого світобачення маляр не потребує рідкісних і таємничо розтертих фарб. Навіть паралітик, який після удару слабує на аграфію і дивиться на сув’язь літер лише як на малюнок, розучившись їх читати, і той збагнув би, що маркіза де Камбремер походить зі старезного роду, де любов до письменства і штуки строїлася під шляхетські традиції. Він навіть угадав би, в які роки маркіза навчилася писати і грати Шопена. То була доба, коли люди добропорядні дотримувалися правил гречности і так званого правила «троїстого епітета». Маркіза де Камбремер пильнувала всіх цих регул. Одного яскравого епітета їй було замало, після нього (через риску) вона виводила інший, потім (через другу риску) третій. Маркіза вирізнялася тим, що чи то в діловій записці, чи то в цидулці, написаній з-письменська, троїсті епітети йшли у неї не по висхідній, а димінуендо. Маркіза де Камбремер писала, наприклад, у цьому першому »листі, що бачилася з Сен-Лу і більше, ніж будь-коли, оцінила його прикмети, «виняткові, рідкісні, справжні», що він має знову до них приїхати з одним своїм приятелем (тим, який кохався в її синовій) і що як мені захочеться приїхати з ними або самому на обід до Фетерна, то вона буде «захоплена — щаслива

— рада». Може, тому, що хіть бути обіхідливою не підкріплювалася в неї жвавістю уяви й багатством словника, бо другий і третій епітет були тільки приглушеним відгомоном першого, вона надолужувала це трьома окличниками. Добрала б вона ще й четвертого епітета, і від первісної люб’язности у неї не лишилося б і сліду. Нарешті, через своє рафіноване добросердя, яке, мабуть, справляло враження і в родинному колі, й навіть серед знайомих, маркіза де Камбремер привчилася заступати слово «щирий» (яке могло б кінець кінцем здатися брехливим) словом «істинний». Аби повірили в її правдиву щирість, вона ламала звичний шик слів, за якого слово «щирий» мало стояти перед іменником, і мужньо ставила його після нього. Листи її завершувалися так: «Вірте моїй приязні щирій». Або: «Вірте моїй симпатії щирій». На жаль, це обернулося в неї у загальник, і тому ця афектована щирість справляла саме протилежне враження, враження більшої нещирости, ніж старосвітські формули, в сенс яких не вдумуєшся. Читати мені заважав гомін розмов, понад який вибивався, одначе, високий голос пана де Шарлюса; той і досі обговорював ту саму тему з маркізом де Камбремером: «Надумавши поступитися мені місцем, ви нагадали мені одного йогомосця — вранці я дістав від нього листа, заадресованого «Його високості баронові де Шарлюсу», і починався лист звертанням: «Монсеньйоре!» — «Авжеж, ваш дописувач трошки переборщив», — відповів маркіз де Камбремер із хихотінням. Пан де Шарлюс ані всміхнувся. «Тож-бо й воно, серце моє, — провадив він, — з погляду геральдики він мав рацію. Мені це, повірте, байдужки. Я кажу взагалі. Що вдієш, історія це історія, ми нічим тут не зарадимо, підправити нам зась. Цитувати тут кайзера Вільгельма я не буду: у Кілі він і собі повсякчас величав мене «монсеньйором». Я чув, що так він титулує всіх дуків французьких, але це неправильно, напевно, з його боку це просто прояв великого прихилля, але не до нас особисто, а до Франції. «Великого й більш-менш щирого», — вскочив у слово маркіз де Камбре-мер. «Ох, я зовсім протилежної думки. Зауважте, Гогенцоллерн, найплохіший державець, та ще й протестант, загарбник земель мого кузена, короля ганноверського, не може мені подобатись як особистість, — додав пан де Шарлюс, слухаючи якого могло здатися, що Ганновер йому ближчий до серця, ніж Ельзас і Лотарингія. — Але я гадаю, що його симпатія до Франції цілком щира. Якийсь дурбас може вам сказати, що це оперетковий кайзер. А він, навпаки, найрочуд розумний. На малярстві він не знається і змусив Чуді вилучити з національних музеїв Ельстіра. Проте й Людовік Чотирнадцятий не любив голландських майстрів, кохався в усьому помпезному, а був усе-таки великий можновладець. А ще Вільгельм Другий так розбудував військо та флоту, як Людовікові Чотирнадцятому й не снилося, і я маю надію, що кайзер не зазнає зрадливости долі, що потьмарила кінець царювання Короля-Сонця. Республіка допускається, по-моєму, великої помилки, відкидаючи ласкаві пропозиції Гогенцоллерна і вділяючи йому їх зі свого боку видавцем. Він добре знає, чого він хоче, і висловлюється з притаманною йому влучністю: «Мені потрібне не човгання, а рукостискання». Як людина він свиня: найкращих своїх друзів кинув, зрадив, зрікся за таких околичностей, коли його мовчанка була така сама підла, як їхня мовчанка — шляхетна, — тягнув пан де Шарлюс; він уже сів на свого коника і, завівши мову про справу Ейленбурґа, згадав, що йому сказав якийсь високопоставлений оскаржений: «Чи не тому, що цісар вірив у нашу порядність, він і наважився допустити такий процес? 1 він не помилився, розраховуючи на наш гарт. Ми б не пустили пари з уст і на ешафоті». — Але я відбіг, я хотів сказати, що в Німеччині нас, медіатизованих княжат, титулують Durchlaucht[27], а у Франції нас офіційно визнано високостями.

Сен-Сімон доводить, що ми присвоїли собі це звання неправ-но, але він глибоко помиляється. Він спирається на той доказ, що Людовік Чотирнадцятий заборонив нам титулувати його найхри-стианішим королем і велів іменувати просто королем, та хоч ми залежали від нього, звідси не випливає, що ми не мали права на титул княжат. Інакше довелося б позбавити цього звання дука Лотаринзького й багатьох інших. Зрештою багато наших титулів перейшло на нас із дому лотаринзького через Терезу д’Епінуа, мою прабабусю, доньку дамуазо Коммерсі».

Зауваживши, що його слухає Морель, пан де Шарлюс розвинув ширше обґрунтування своїх претензій. «Я вказав моєму братові, що дані про наш рід треба викласти як не в третій частині Готського альманаху, то принаймні у другій, але аж ніяк не в третій, — міркував він, забувши, що