У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст

дивує, людина він мила, але посполита. Власне, він пересічний. Сказати по щирості, я це зразу відчула. Богом і правдою, він ніколи не цікавив мене. Він мені подобався, та й годі. По-перше, він такий нечупара. Вам подобаються люди, які ніко-ли не миються?» «Що це таке гарне ми їмо?» — спитав Скі. «Суничний мус», — відповіла пані Вердюрен. «Але це ча-рів-но! Треба б відкоркувати шато-марго, шато-лафіт, портвейн». — «Не смішіть мене, адже ви цмулите тільйи воду», — сказала пані Вердюрен; удаючи, ніби її потішає ця гостева примха, вона потерпала душею від такого тринькання. «Але не на те, щоб пити, — відгукнувся Скі, — ми наповнимо наші келихи, а потім принесуть чудові персики, величезні брюньйони і покладуть отам, щоб на них грало сонце; це буде пишнота в дусі найкращого Веронезе». — «І обійдеться майже в стільки само», — муркнув Вердюрен. «Але заберіть ці сири, що в них за бридкий тон!»

— скривився Скі, намагаючись вихопити у Принципала тарілку, але той відборонив, граючи м’язами, свій ґрюєр. «Бачте, по Ельстірові я не плачу, — сказала мені пані Вердюрен. — Наш Скі

— митець зовсім іншого гарту! Ельстір — роботяга, який не відійде від мольберту, навіть як йому мольберт остобісіє. Це щирий учень, конкурсний бендюжник. А Скі може утнути, що заманеться. Ось побачите, за обідом візьме та й закурить». — «Признатися, мені невтямки, чому ви не схотіли приймати Ельстіра вкупі з дружиною, — зауважив Коттар, — він ще й досі учащав би до вас». — «Послухайте, пане професоре, говоріть та не забалакуйтеся. Я не запрошую сюди ледащиць», — відрізала пані Вердюрен. Свого часу вона чого тільки не робила, щоб вернути Ельстіра, і навіть з дружиною. А до його одруження намагалася їх посварити, говорила Ельстірові про кохану жінку, що та дурна, брудна, бахурна, що та злодіячка. Та пані Вердюрен так і не діп’яла свого. Ельстір порвав не з дружиною, а з салоном Вер-дюренів, і віншував себе, як навернені благословляють хворобу чи напасть, які відвернули їх від неправедного шляху й настановили на добрий розум. «Професор пречудовий, — тягла пані Вердюрен. — Скажіть навпростець, що моя вітальня — дім розпусти. Можна подумати, що вам невідомо, хто така пані Ельстір. Та я воліла б радше приймати у себе найпослідущу потіпаху! Ні, даруйте, таке лакомство не для мене. Зрештою, ось що я скажу панові: з мого боку панькатися з його дружиною було б глупст-вом, скоро ї)>іуж перестав іуіене,цікавити: він застарів, це вже не штука». —г«Яі?;Же це могло статися, він-бо чоловік такого розуму?» — сказав Коттар. «Ба ні, — заперечила пані Вердюрен. — Навіть у ту пору, коли він мав хист, бо хист цей лайдак мав, та ще й який! — розуму йому бракувало, і цим він дратував». Пані Вердюрен ухвалила такий суд про Ельстіра ще перед розривом з ним і перед тим, як вона розчарувалася в його малярстві. А все тому, що навіть коли Ельстір належав до їхнього гуртка, він іноді проводив цілі дні з якоюсь жінкою, яку пані Вердюрен чомусь вважала «дуриндою», а це, як на неї, не личило чоловікові розумному. «Ні! — ще раз промовила вона, прибравши безсторонньої міни. — Гадаю, вони — обоє рябоє. Бог свідок, більшої зануди, ніж вона, мені не траплялося; якби мені прийшлося провести дві години з нею, я б осатаніла. А кажуть, що вона йому здається дуже розумною. Бо нема куди правди діти: наш Тіш був завжди дурнісінький! Ви не уявляєте, які жінки морочили йому голову: то були такі дурні дурепи, які до нашого кланчика нізащо не вписалися б. А він писав їм листи, сперечався з ними — і це він, Ельстір!»Він мав також урочі риси, я це визнаю, ох, урочі, дивовижно урочі, і, звісно, дивовижно недоречні». (Бо пані Вердюрен була переконана, що люди справді знакомиті люблять химерува-ти. Думка сама з себе хибна, але є в ній якесь зерно. Звісно, «химери» нестерпні. Але неврівноваженість, яка виявляється не зразу, є наслідком опанування людського мозку дуже тонкими матеріями, до чого він загалом не пристосований. Отже, дивацтва чарівних людей дратують, але чарівних людей без дивацтв не буває. «Зараз я покажу вам Ельстірові квіти», — сказала мені пані Вердюрен, побачивши, як чоловік подає їй знак, що можна вставати з-за столу. І подала знов руку маркізові де Камбремеру. Вердюрен хотів перепросити пана де Шарлюса і виправдатися перед ним задля втіхи побалакати про тонкощі етикету з титулованою особою, яка оце опинилася нижче від тих, хто відводив їй місце, на яке вона, як вони думали, мала право. Але передусім він прагнув показати панові де Шарлюсу, що він, Вердюрен, цінує його високі душевні якості і не припускає, щоб пан де Шарлюс міг зважати на такі абищиці. «Даруйте, — почав він, — що я веду мову про такий дріб’язок, бо здогадуюся, що вас він не обходить. Таке випинають міщани, але іншим натурам, натурам художнім, людям особливого штибу — на це начхати. Адже я з перших слів, якими ми з вами перекинулися, зрозумів, що ви — особливого штибу». Пан де Шарлюс, сприйнявши Вердюренові слова криво, так і скинувся. Доктор накивував бровою, а Принципал лізе без сорома: це вже казна-що! «Не заперечуйте, любий пане, ви — особливого штибу, це ясно як день, — провадив Вердюрен.

— Зауважте, я не знаю, чи ви займаєтесь якимсь мистецтвом, але це не обов’язково. Дешамбр, який оце помер, грав чудово, технічно просто віртуозно, але він не був людиною особливого штибу, зразу видно було, що він зірок із неба не хапає. Брішо — голе місце. А ось Морель — особливого штибу людина, моя дружина теж, я відчуваю, що й ви...» — «Що ви хочете цим сказати?» — урвав пан де Шарлюс; йому вже свінуло, куди хилить Вердюрен, але його прикро вражало, що той так голосно вигукує щось двозначне. «Ми ж посадили вас ліворуч!» — відповів Вердюрен, але пан де Шарлюс, порозуміло, добродушно й заразом нахабно всміхаючись, відтяв йому: «Годі-бо! Яке це має значення тут» І засміявся своїм смішком, смішком, успадкованим, мабуть, по якійсь баварській чи лотаринзькій бабці, а тій він теж дістався в спадок, цілим і здоровим нівроку, по якійсь своїй прабабусі, отож-бо той смішок, не змінюючись, лунав при маленьких давезних європейських дворах уже кілька сторіч, і його мелодію