У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст
— «Або ви всього цього пильнуєте?» — спитала пані Вердюрен; може, вона й здолала б поскромити в собі голос обуреного.антиклерикалізму, але побоювалася, як би через довгу поїздку скрипаль із бароном на дві доби не «дмухнули» від неї. «Вам що, позакладало? — сказав по-грубіянському пан де Шарлюс. — Я ж вам сказав, що Архангел Михайло — один із моїх шанованих святих заступників». Відтак, охоплений блаженним екстазом, за-дивлений кудись у далеч, він усміхнувся і голосом, наснаженим, як мені здавалося, радше релігійним, ніж естетичним захватом, промовив: «Як це гарно, коли за Приносин святих дарів Михайло стоїть біля вівтаря, в білому одінні, і махає золотим кадилом, а навколо куриться сила пахощів і аромат їхній лине до Бога!» — «А чи не з’їздити туди всім гуртом?» — запропонувала пані Вердюрен, хоча не любила «довгополих». «Як було б славно, якби за Приносин дарів, — провадив пан де Шарлюс, який з інших мотивів, ніж славетні парламентські мовці, але достоту так само, як вони, ніколи не відповідав на репліки, вдаючи, ніби їх не чує, — наш юний друг зіграв щось із Папестріни або навіть виконав арію Баха! Наш зацний абат не тямився б із радощів. Це найбільше вшанування, принаймні найбільше, яким би я міг ушанувати привселюдно мого святого заступника. Який повчальний приклад для вірних! Побалакаймо про це з молодим Фра Анд-желіко від смичка, теж воїтелем, як і Архангел Михайло».
Саньєта покликано взяти участь у грі яко дідка, але він сказав, що не вміє грати у віста. Коттар, пересвідчившись, що часу до потяга зосталося обмаль, сів мерщій тнутися з Морелем в екарте. Розлючений Вердюрен наступив з грізним поглядом на Саньєта. «То пан зовсім не вміє грати?» — кричав він у люті через те, що розладналася партія в віста, і в захваті через те, що випала ще одна нагода вичитати молитву колишньому архіваріусові. Той, стероризований, здобувся на дотеп: «Я вмію грати на роялі». Коттар і Морель посідали напроти одне одного. «Вам світити», — сказав Коттар. «Чи не підійти нам ближче до ломберного столика? — запропонував маркізові де Камбремеру барон; йому не хотілося залишати скрипаля самого в товаристві Коттара. — Це так само цікаво, як правила етикету, хоча в нашу добу вони вже небагато важать. Єдині королі, які тепер зосталися, принаймні у Франції, — це картяні королі, і, по-моєму, всі вони в руках у молодого віртуоза», — хапливо додав барон у захваті від Мореля, зокрема від того, як Морель різався в карти й •водночас керований бажанням йому підхлібити, інакше чим пояснити те, що він нахилився над скрипалевим раменом. «Крити, так крити!» — наслідуючи хвацькість завзятих картярів, гукнув Коттар, і його діти розляглися сміхом, як реготали його спудеї й головний лікар клініки, коли професор, навіть коло ліжка тяжкохворого платав з незворушною маскою епілептика якийсь звичний свій жарт. «Я не знаю, з чого мені ходити», — сказав Морель, питаючи поради в маркіза де Камбремера. «Будете биті, хоч би чим пішли, — все’дно». — «Гуно? Чудовий композитор! Один його «Фауст» чого вартий! Ось тільки імення в нього немилозвучне». Маркіз підвівся з хамською міною людей блакитної крови, яким невтямки, чим вони ображають господаря дому, коли вдають, ніби не певні, чи можна знатися з їхніми гостями, і які, відгукуючись про них згірдно, покликаються на англійський звичай: «Хто той йогомосць, який грає в карти, що він робить у житті, чим він крамарює? Я хочу знати, з ким маю честь, щоб не зв’язуватися бозна з ким. Будьте такі ласкаві — відрекомендуйте мене йому, я не розчув його імени». Якби пан Вердюрен справді рекомендував своїм гостям маркіза де Камбремера, маркіз би розсердився. Але Вердюрен ні з ким його не знайомив, тим-то маркіз поклав собі мовчати й усміхатися, щоб уникнути будь-якої халепи. Вердюрен завжди пишався своєю приязню з Котта-ром, а відтоді, як доктор став світилом, він носився з нею ще більше. Лише тепер його гордість виливалася не таким наївним робом. Раніше, як Коттар ще не вибився в славути, Вердюрен, коли хтось ізгадував про жінчину лицьову невралгію, відповідав з наївними хвастощами людини, переконаної в тім, що відоме їй славиться на весь світ і що всі знають, як звати вчителя співів її дочки. «Тут нема вже ніякої ради. Якби її курував якийсь там лікарчук, можна було б удатися до іншого лікування, але її лікує Коттар (Вердюрен вимовляв це ім’я так побожно, ніби це був не Коттар, а Бушар чи Шарко), тут тільки мовчи й дихай». Певний того, що маркіз де Камбремер не міг не чути про славного професора Коттара, пан де Вердюрен ужив супротивної тактики і прибрав міни смиренника: «Це наш хатній лікар, золото — не чоловік, ми його обожнюємо, а він за нас дав би пошаткувати себе на капусту; це не лікар, це приятель; ви його, либонь, не знаєте, його прізвище вам, мабуть, ні про що не промовляє, а для нас це ймення чудової людини, нашого коханого приятеля». Пан Вердюрен муркнув ім’я Коттара з такою смиренною міною, що це збило з плигу маркіза де Камбремера — він подумав, що йдеться про когось іншого. «Коттар? Ви маєте на увазі професора Коттара?» Аж це розлігся голос згаданого професора: хід партнера загнав його в суточки і, тримаючи карти в руках, він промовив: «Піка, піка, задавила чоловіка!» «Атож, саме він — професор», — скріпив пан Вердюрен. «Як? Професор Коттар? Ви не помилилися? Ви певні, що це той самий, який мешкає на Поронній вулиці, число сорок три?» — «Достеменно так, Порон-на сорок три. Ви його знаєте?» — «Хто ж не знає професора Коттара? Це славнозвісність! Це все одно, що спитати мене, чи знаю я Буф де Сен-Блеза або Куртуа-Сюфі. Коли я його почув, я зразу зметикував, що це людина неабияка, ось чому я й посмів спитати вас про нього». «Що ж тепер, хіба козирнути?» — спитав сам себе Коттар. І, надумавшись ходити з козирчини, з відчайдушністю, яка була б неприємною
