У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст
— Звичайно, йому бракує оригінальносте й смаку, зате в нього страхітлива пам’ять. Про предків наших сьогоднішніх гостей, про емігрантів, було сказано, що вони «нічого не забули». Але вони мали бодай ту вимовку, — видала вона Сваннову думку за свою, — що нічому так і не навчилися. А Брішо все знає і за обідом жбурляє нам у голову словник за словником. Я переконана, що віднині вам відоме значення назв геть усіх сіл і міст». Слухаючи пані Вердюрен, я думав, що збирався її про щось запитати, але про що саме — геть забув. «Б’юся об заклад, що ви говорите про Брішо, — озвався Скі. — Ге! Тут вам і Сорочий Брід, і Фресіне — все перебрав. Я за вами стежив, кохана Прин-ципалко. Я все примічав і мало не пирхнув». Тепер я вже не міг би сказати, як того вечора була вбрана пані Вердюрен. Може, й тоді не зумів би описати її вбрання, бо людина я не спостережлива. Я тільки відчував, що виряджена вона не без претензій, тож сказав їй щось приємне і навіть висловив захват. Як сливе всі жінки, вона уявляла, що комплімент точно передає наше враження і що цей безсторонній суд нестримно йде просто від душі, ніби ходиться лише про твір мистецтва, а кому він належить — байдуже. Ось чому вона цілком поважно — ця поважність змусила мене, лицеміра, почервоніти — поставила мені наївне й горденьке питання, звичайне в таких випадках: «Вам подобається?» — «Щоб я був проклятий, якщо ви не говорите про Сорочий Брід», — сказав пан Вердюрен, підходячи до нас. Серед усього збіговиська лише я, думаючи про зелений люстрин та про запах дерева, не зауважив, що Брішо зі своїми етимологіями людським посміхом ходив. Виходить, мене вражало зовсім не те, що могло вразити інших людей, увагу інших те, що цікавило мене, не зупиняло, вони навіть не хотіли його помічати; отже, якби я ділився з кимось своїми враженнями, ніхто не зрозумів би мене і навіть поставився б до мене зневажливо, мої захоплення були тут недоречні: пані Вердюрен, мабуть, мене дурнем клала, бо я «злюбив» Брішо, хоча, зрештою, зі мною це було не вперше: дуркала мене і дукиня Ґермантська, бо я любив учащати до віконтеси д’Арпажон. Що ж до Брішо, то тут справа стояла інакше. Я не належав до гурту. А в кожному гуртку, байдуже, чи то гурток світський, чи то літературний, чи то політичний, виробляється срамотня навичка примічати в розмові, у виступі, в новелі, в сонеті те, що людина незіпсута зроду не зауважила б. Скільки разів, під враженням від оповідання, красно написаного якимсь старомодним академіком, тільки трохи напушистою мовою, у розмові з Блоком або з дукинею Ґермантською я ладен був вигукнути: «Як гарно!» — а вони, не давши мені рота розтулити, кожне своїм суржиком, скрикували: «Якщо вам хочеться посміятися, прочитайте оповідання такого-то. Що не скаже, то все півтора людського!» Блокова зневага викликалася переважно тим, що певні стилістичні ефекти, самі собою приємні, трохи застаріли, а зневага дукині Ґермантської тим, що оповідання доводило щось зовсім протилежне тому, що мав на увазі автор, — мені б така суперечність не колола очей, а от дукиня, з її художньою доскіпливістю, витягала її за вухо там, де сухо. їдь, прихована під видимою ґречністю, яку виявляли Вердюрени до Брішо, вразила мене не менше, ніж за кілька днів, у Фетерні, слова Кам-бремерів, яким я похвалився, як мені сподобалася Ла-Распельєр: «Дозвольте нам не повірити — адже вони такого там накоїли!» Щоправда, посуд вони таки похвалили. Проте посуду я не помітив, як не помітив «скандальних» завісок. «Принаймні тепер, коли ви повернетесь до Бальбека, то вже знатимете, що таке Бальбек», — ущипливо сказав пан Вердюрен. А мене цікавило саме те, що я дізнався від Брішо. Він мав той самий напрям думок, який неабияк цінували колись у кланчику. Говорив він як шовком шив, але нині його слова вже лунали всує, їм доводилося переламувати ворожу мовчанку або незичливе відлуння; змінився не зміст його речей, змінилася акустика салону і настрій слухачів. «Цитьте!» — півголосом промовила пані Вердюрен, показуючи на Брішо. Слух Брішо мав гостріший за очі, тож він тільки глипнув на Принципалку короткозорим поглядом філософа. Якщо очі його були не такі зіркі, то очі духовні обіймали широкі простори. Пересвідчившись, чого варта людська приязнь, він примирився. Правда, йому це боліло. Коли людина, призвичаєна до своєї ролі душі товариства, одного вечора відчує, що видалася надто легковажною, педантичною, нетактовною, нецеремонною тощо, то вона, буває, повертається додому зболілою. Здебільшого це стається тому, що її переконання, її погляди виглядають безглуздими чи назадницькими. Нерідко він добре знає, що ці люди й нігтя його не варті. Він завиграшки міг би розбити софізми, завдяки яким його взяли на зуби; йому кортить поїхати в гості, написати листа; та він уже помудрів і цього не робить — він чекає, що його покличуть на тому тижні. Іноді неласка, замість скінчитися на одному вечорі, триває кілька місяців. Породжена несталістю суджень світу, неласка сприяє тому, що вони робляться ще нестійкішими. Бо той, хто знає, що пані Ікс легковажить його, а водночас відчуває, що в пані Ігрек його цінують, віддає перевагу пані Ігрек і перекидається до її салону. Зрештою, тут не місце малювати цих людей, які стоять вище від світу, але нездатні реалізовувати себе поза ним, щасливих, що їх приймають, і нещасних від того, що їх не визнають, людей, які щороку знаходять нові вади в господині дому, котрій вони раніше кадили, і відкривають таланти в іншій, яку вони досі не поцінували належно, людей, готових вернутися до свого першого культу, коли новий культ починає їм дошкуляти і коли кривди, завдані першим культом, стираються в пам’яті. Ці короткі спалахи неласки можуть дати уявлення про те, як побивався Брішо через неласку, яка впала на нього і якої, як він знав, з нього вже не зняти. Для нього
