Таємниче полум'я цариці Лоани - Умберто Еко

Тоді заволав Мінґ тваринним криком, і полетів його трон униз сходами, збиваючи його боязких придворних.

По смерті тирана зникли всі звірі, що з’являлися з усіх усюд. Під Урацою розійшлася безодня, на дні якої клекотав сірчаний вир, і провалилась цариця туди, а потім знову сходила сходинками до ліцею, і над ліцеєм постало Місто з кришталю та інших коштовних каменів, що сяяло всіма веселковими кольорами й заввишки було у дванадцять тисяч стадіїв, а стіни яшмові, як щире скло, були заввишки сто сорок чотири лікті.

У ту саму мить, після тривалих пломенів і водяних парів туман розрідився, і я побачив сходи ліцею, вільні від усіх чудовиськ, білосніжно-сяйливі проти квітневих променів сонця.

Я повернувся, повернувся до дійсності! Сурмлять семеро сурм: з оркестру «Четра» маестро Піппо Барціцци, оркестру «Мелодика» маестро Чініко Анджеліні й оркестру «Ритмо Симфоніка» маестро Альберто Семперіні. Усі двері ліцею розчинені настіж — їх притримує мольєрівський лікар з «Удаваного хворого» з пастилками від головного болю «Фіат», що, вдаривши жезлом, сповіщає початок великого ходу Архонтів[273].

Першими вийшли чоловіки. Спускаючись сходами, вони стали по обидва боки сходів, немов стрій янголів, що мають намір зійти з усіх семи небес, у сорочках у розстрочку й білих штанцях, схожі на шанувальників Діани Палмезі.

Побіля підніжжя сходів з’являється Мандрейк The Magician, він спритно крутить своєю паличкою. Мандрейк сходить сходами, знімаючи циліндра на знак вітання, і з кожним його кроком наступна сходинка загоряється, й він наспівує: I’ll build a Stairway to Paradise, with a new step ev’ry day, I’m going to get there at any price, Stand aside, I’m on my way![274]

А зараз Мандрейк тицяє палицею до неба, сповіщаючи появу Леді-Дракон, обтягненої у чорний шовк. На кожній сходинці студенти знімають перед нею капелюха на знак захоплення, а вона виводить голосом саксофона млосно: «Сентименталь, ця ніч нескінченна, ці небеса осінні й троянда зів’яла, моєму серцю при надії геть усе шепоче про любов, мліючи в чеканні щастя вечірнього у годину, годину поруч із тобою».

Врешті, слідом за нею сходять Ґордон, Дейл Арден і доктор Царро, що вже повернулись на нашу планету, наспівуючи: «Blue skies, smilin’ at me, nothin’ but blue skies do I see, Bluebirds, singin a song, nothin’ but bluebirds all day long»[275].

А слідом за ними з’являється Джордж Формбі зі своїм укулеле й виспівує, посміхаючись своєю кінською усмішкою: It’s in the air this funny feeling everywhere that makes me sing without a care today, as I go on my way, it’s in the air, it’s in the air... Zoom zoom zoom zoom high and low, zoom zoom zoom zoom here we go...[276]

Наспівом, скандуючи імена семи царів Рима, забувши ім’я останнього, стрімголов котяться семірко гномів, слідом прискоком біжать Міккі-Маус зі своєю подружкою Мінні, за ними під мелодію «А Піппо і не знав» під ручку чимчикують Гораціо та корова Кларабелла, обтяжена діадемами з власного скарбу. Слідом поспішили Піппо, Пертика та Пала, Чіп, Курка й Альваро, майже корсар, поряд — Алонсо-Алонсо на прізвисько Алонсо, раніш засуджений за викрадення жирафеняти, і тут-таки слідом, під ручку, Дік Фульміне, Дзамбо, Барейра, Біла Маска й Флаттавіон, наспівуючи пісеньку «Ой у лісі партизан», слідом маршем пройшлися геть усі хлоп’ята з «Серця» Де Амічіса, під проводом Дероссі, з маленьким ломбардійцем-розвідником, з сардинським барабанщиком та панотцем Коретті, чия долоня досі була тепла від королівського потиску. Вони наспівували «Прощавай, Луґано прекрасне, женуть нас без вини, тепер в далеку далечінь анархісти мають йти». Франті з винуватим виглядом плентався в останньому ряду, наспівуючи «Люлі, люлі, засни, Ісусе любий...»

Спалахнув феєрверк. Залляте сонячним промінням небо заблищало розсипом золотих зірок, на сяйливі сходинки звалилися Термогеновий Блазень, що дихає полум’ям, п’ятнадцять дядечків Ґаетано й Людина-Пресбітеро з купою олівців замість волосся, їхні кінцівки знавісніло вибивали чечітку у ритмі «І am yankee doodle dandy», з видань «Бібліотеки для юнацтва» вибігла цілісінька юрба дорослих та малих: Джильола з Коллефйоріто, виводок Лісових вуханів, синьйорина з Сольмано, Джанна Превенті, Карлетто з Керноеля, Рампікіно, Едітта, спадкоємиця Ферлака, Сюзетта Моненті, Мікеле з Вальдарти, Мельхіоре фьямматі, Генріх з Вальневе, Валія та Тамариск, навалою летючих привидів верховодила Мері Поппінс, геть усі були зодягнені у військові берети, як у хлопчаків з вулиці Пала[277], і мали довжелезні носи, як у Піноккіо. Ритмічно вибивали милицями Кіт та Лисичка вкупі з конвоїрами[278].

А потім, як за знаком психопомпа[279], з’являється Сандокан. Він зодягнений у туніку з індійського шовку, оперезану на талії широким блакитним поясом, прикрашеним коштовним камінням, і тюрбан, закріплений діамантом величиною з волоський горіх. З-за пояса видніється руків’я пістоля мистецької роботи й ятаган у піхвах, інкрустованих рубінами. Сандокан виводить своїм баритоном: «Майлу, під небом Сингапуру, де під укривалом золотих зірок зародилось наше кохання», а за ним слідом — його вірні «тигрики», спраглі до крові, з ятаганами у зубах, нахвалюють: «Момпрасем, наша флотилія, що потішалася з англійців, звитягу несе над Мальтою, Александрією, Судою й Ґібралтаром...»

А ось і Сірано де Бержерак, вийняв шпагу з піхов і, наспівуючи баритоном трішки у ніс, звертаючись широким жестом до глядачів, запитує: а чи знаєте ви мою сестричку, дивачку модернову й симпатичну, в світі не знайти іншої такої, щоб танцювала буґі-вуґі, з усмішкою щирою, англійською звабливою тобі шепотіла for you.

За Сірано з’являється манірна Жозефіна Бейкер, але тепер уже голенька, хіба що оперезана банановою спідничкою навколо стану, просто як ті калмички з книжечки «Раси й народи землі», й ніжно наспівує: «О, як страждаю й мучуся я, лиш подумавши, як згрішив я проти свого Отця...»

Далі, співаючи, що кохання такого більше не буває, йде сходами Діана Палмезі: «Il n’y a pas, il n’y a pas d’amour heureux», слідом Янез де Гомера щебече на іспанський манер «О, Маріє, ла О, дай поцілую тебе, о Маріє, ла О, як жадаю тебе кохати, лиш погляну на тебе одненьку й не можу встояти, рідненька»; до них приєднується нільський кат з Леді Вінтер. Він, крізь сльози, промовляє: «Твоє волосся — золоте колосся, жадані