Таємниче полум'я цариці Лоани - Умберто Еко
Я зробив крок уперед саме в ту мить, коли вона підходила до сходів. Якби мені переповідав цю приключку хтось інший, я б ще додав, що за таких обставин потрібні арки на тлі — для посилення очікування й створення відповідної атмосфери. Та наразі мені б цілком вистачило закадрової пісеньки, яку я, їй-бо, вже чув на власні вуха. Серце калатало так оскаженіло, що я ще тоді, у ту самісіньку мить, міг би вирішити, що воно у мене нездорове. Натомість з мене фонтанувала якась дика енергія, я був готовий до кульмінації.
Підійшовши, вона здивовано зупинилась.
Я спитав:
— Чи тут мешкають Ванцетті?
Вона відповіла, що ні.
Тоді я сказав:
— Дякую. Перепрошую, я помилився адресою.
І пішов.
Ванцетті (що це ще в трясця за одні?) — у паніці це було перше прізвище, що спало мені на думку, от я і бовкнув. Утім, того ж вечора я переконував себе, що зустріч усе ж таки пройшла вдало. Я виявив дивовижну кмітливість. Якби вона розсміялася, сказавши: «Що це ще тобі вдарило в голову; звісно, ти дуже милий, і я тобі вдячна, але у мене зовсім інший на думці», то що б тоді мені було робити? Викинути її з голови? Через приниження почав би вважати її безнадійною дурепою? Я б причепився до неї як реп’ях і ще кілька днів чи навіть місяців вичікував би слушної нагоди, ставши у ліцеї посміховиськом? А так, не зізнаючись, я зберіг усе, що вже мав, разом з тим нічого не втративши.
Я був абсолютно впевнений, що думками вона з кимось іншим. Час від часу перед подвір’ям ліцею з’являвся високий білявий студент. Звали його Ванні, не знаю, ім’я то було чи прізвище. І коли він мав на шиї пластир, весело-розпусним тоном розповідав усім друзям, що то у нього звичайна сифілома. Але якось він заявився на «Веспі».
Мотоцикл «Веспа» з’явився зовсім недавно. Похизуватися ним могли лише (як називав їх мій тато) дуже розбещені діти. А от для мене мати такий мотоцикл було все одно, що піти у театр і побачити там балерин у спідньому. Для мене це було гріховодництвом. Дехто сідлав «Веспу» просто біля шкільного подвір’я, а дехто їхав на площу і розводив там нескінченні теревені на паркових лавках побіля зазвичай зниділого фонтана. Хтось розповідав плітки про «будинок терпимості» й про журнали з Вандою Осіріс[267]. І ті, хто переповідав хоч щось таке, набували в очах товаришів дещо соромітної харизми.
«Веспа» у моїх очах була неподобством. Не спокусою, адже я й думати не смів, щоб мати щось подібне, а свідченням, свідченням водночас явним і непевним, того, що може статися, коли хлопець увозить дівчину, що, немов амазонка, сидить на задньому сидінні його мотоцикла. Це не був об’єкт жадання, «Веспа» була символом незадоволених бажань. Незадоволених через мою добровільну від цього відмову.
Того дня, коли я повертався з площі Мінґетті, аби, як завжди, перестріти її з подружкою дорогою додому, я побачив її, але без дівчат. Я прискорив крок, боячись, що якесь ревниве божество забере її у мене, але сталося дещо жахливіше, аж ніяк не божественне, а якщо й стосувалося воно божественності, то лише пекельної. Вона й досі стояла біля подвір’я, наче на когось чекаючи. І ось під’їхав він, Ванні, на «Веспі». Вона злізла на мотоцикл і, неначе звичним рухом, обвила руками його торс. І гайда.
У ті часи короткі спідниці майже до коліна, що були в моді в повоєнні роки, а також спідниці-дзвіночки, які так були до лиця дівчатам Ріпа Кірбі у перших американських повоєнних коміксах, поступилися місцем широким довгим спідницям, що доходили аж до середини литки.
Втім, нова мода не була більш цнотливою. Навпаки, її граційність була такою кокетливо-розпусною, елегантність такою багатообіцяючою, а надто як поділ спідниці розвівався від вітерцю, коли дівчина зникала за обрієм, обіймаючи свого кентавра.
Ті спідниці були всім — сором’язливо-звабливим гойданням від подиху вітру, спокушанням неоглядною хоругвою. «Веспа» велично віддалялася, немов корабель, що лишає у своєму кільватері шумливу піну й грайливо-міфічних дельфінів.
Того ранку вона зникла за обрієм, летячи на «Веспі», що відтоді стала для мене символом страждань і марних пристрастей.
І знову переді мною майоріє спідниця, орифлама її волосся, але знову ж таки лише зі спини.
Про це мені розповів Джанні. Протягом усіх вистав Альф’єрі, що ми колись ходили дивитися до Асті, я споглядав її потилицю. Але він забув розповісти мені — чи то я просто не дав йому на це часу, — про ще один похід до театру. До міста приїхала група, що ставила «Сірано». Це була моя перша нагода побачити театральну постановку цього ростанівського твору, тож я попрохав кількох друзів дістати квитки у партер. Я передчував надзвичайну насолоду, те, як гордо я зможу промовляти репліки у ключових сценах вистави, перш ніж ці слова вимовлять актори.
Ми прийшли загодя, мали місця у другому ряду. За кілька хвилин до початку вистави почав заповнюватися перший ряд, і виявилося, що перед нами сидітимуть дівчата. Нінетта Фоппа, Сандрина, ще кілька інших дівчат і Ліла.
Діла сиділа перед Джанні, але позаяк ми сиділи поруч, я знову мав можливість споглядати її потилицю. Втім, трохи розвернувши голову, я міг бачити її профіль (обличчя досі розпливається у квадратиках). Вони швиденько з нами привіталися, ой, ви теж тут, який збіг, та й по всьому. Як сказав Джанні, вони вважали нас ще занадто малими. Хай я був героєм з пастилкою за щокою, але для неї я був усе одно, що Джанні
