Таємниче полум'я цариці Лоани - Умберто Еко
А вгору сходами, завдяки сценічному ефекту доктора Царро, знизу до самої верхівки протягують дивовижні сяючі рейки, якими нагору проїжджає Філотея. Вона здіймається на самісіньку верхівку сходів, проникає у ліцейську вітальню, а звідти, немов бджілки з веселого рою, показуються й поспіхом сходять донизу дідусь, мама, ведучи Адусю за ручку, лікар Озімо й пан П’яцца, дон Коньяссо, панотець із монастиря Сан-Мартіно й Ґраньйоло — шия у нього перемотана бинтами, що підпирають йому потилицю, як у Еріка фон Штрогейма[283], так що плечі у нього видаються майже рівними, й усі гуртом в унісон заводять:
Зі світанку до півночі виводить пісню сім’я співоча.
Ось знову тріо лесканське ледве-ледве, тихо-тихо тягне сурдину,
Дідусю дістався Боккаччіні, а бабусі — оркестр Анґеліні.
Хто вуха нашорошить на Альберто Рібальяті,
Матуся мелодичності бажає, хто ж, як не вона, про джаз усе знає?
А доня за маестро Ретроліа упадає, щойно він ноту соль на роялі заграє.
І ось над усіма планерує Мео, його неймовірно віслючі вуха розвіваються од вітру, потім вриваються всі хлопчаки з Ораторіо, але цього разу зодягнені у мундири Патруля Слонової Кістки, й, виштовхнувши вперед Фенґ, граційну чорну пантеру, у такому незвичному вигляді наспівують, наче псалми: «Відбувають каравани у Тіґрай».
Зробивши кілька пострілів, crack-crack, у носорогів, що паслися недалечко, скидають зброю й капелюхи, аби вітати її — царицю Лоану.
Вона показується у цнотливому бюстгальтері й спідниці, що майже відкриває пупок, обличчя її закрите білою вуаллю, на капелюсі — перо, широка мантія коливається від легенького повіву вітру, граційно хитаючи стегнами, вона наближається поміж двох маврів, зодягнених, як імператори інків.
До мене спускається дівчина з «Безумств Зіґфілда»[284] і, привітно всміхаючись, заохотливо киває у бік головного входу до ліцею, звідки виходить дон Боско.
Слідом за ним — дон Ренато у сутані протестантського священика. Загадковий священик широких поглядів наспівує за спиною дона Боско: «Duae umbrae nobis una facta sunt, infra laternam stabimus, з тобою Ділі Марлен, з тобою Лілі Марлен...» Він, з осяяним радістю обличчям, у засмальцьованій сутані й грузьких сальських сандалях[285], при кожному вистукові чечітки, що він робить на кожній сходинці, тримає, витягнувши вперед (як Мандрейк витягує свій циліндр), «Завбачливого юнака», і, як мені ввижається, наспівує «Omnia munda mundis»[286], наречена-лада готова, зодягтись їй дали у цнотливо прекрасний вісон, що, немов найкоштовніші камені, сяє, і я прийшов сповістити тебе про те, що трапитись незабаром має...
Отже, мені дозволено... Двійко священнослужителів стають по обидва боки найнижчої сходинки й милосердним жестом дозволяють розчинити двері, з котрих уже з’являються дівчатка з дівочого класу. Вони огорнені величезним прозорим укривалом, танцем вони відтворюють непорочну троянду, а потім здіймають руки до неба, й проти світла видніються обриси їх дівочо-цнотливих грудей. Час настав. У самому фіналі цього променистого апокаліпсису покажеться вона — моя Ліла.
Якою ж я її побачу? Охоплений тремтінням, я з нетерпінням чекаю.
Буде це дівчина шістнадцяти років, прекрасна, немов троянда, що розпускається від перших променів росянистого ранку, зодягнена в убрання доземне, ясно-блакитного кольору, оперезана від стану до колін сріблястою сіткою, що відбиватиме колір її райдужки, м’яким і млосним полиском очей її, з котрим навіть небесній блакиті зрівнятись несила, а густі біляві коси, м’які й сяйливі, будуть увінчані лише квітковим вінком; буде це створіння вісімнадцяти літ зі шкірою настільки прозорою, що крізь неї виднітиметься рожевуватий прожилок, очі обрамлені блідим відлиском аквамарину, а на скронях — тонесенька синювата сіточка, її рівнесеньке золотаве волосся струменітиме по щоках, а очі, ніжно-блакитні, ввижатиметься, будуть проступати у чомусь променистому й серпанковому, вона всміхатиметься, немов дитя, але як захоче стати серйозною, м’які тремтливі зморщечки проступлять по обидвох куточках вуст її, це буде дівчина у сімнадцятій весні, струнка й витончена, зі станом аж таким тендітним, що обхопити його стане й однієї руки, зі шкірою ніжною, як квітка, щойно розквітла, волосся її, немов струмені золотого дощу, безладно спадатиме на білий корсет, що обтягує груди, чоло відважно володарюватиме на обличчі, довершено овальному, її шкіра буде матово-білою, оксамитова свіжість її відтворюватиме пелюстки камелії, ледь-ледь осяяної промінчиком сонця, її зіниці, чорні й лискучі, заледве дозволять зауважити у самісіньких куточках повік, усіяних густими довгими віями, блакитнувату прозорість очного яблука.
Але ні, не так. Туніка її сміливо відкривається по боках, руки її оголені, під покровом убрань проступають загадкові тіні, поволі вона розв’яже щось на потилиці, й несподівано довгі шовки, що огортають її, немов саван, спадуть долу, і я стрімливо пробіжу поглядом по її тілу, прикритому лише облягаючою білою сорочкою, стан її обвиває пасок, немов золотава двоголова змія, а вона стоїть, схрестивши руки на грудях, я ошалію через її звабливо-жіночні форми, через плоть її білосніжну, як серцевина бамбукових стебел, полонливо-хижі вуста, і стрічку блакитну під самим
