Таємниче полум'я цариці Лоани - Умберто Еко

Втім, хто ж це мені сказав, що все, про що я згадував у цьому сні, справді зі мною трапилося? Може, у моїх батьків обличчя були зовсім інші, і не було ніколи ані лікаря Озімо, ані Ведмежатка Анджело, ані ночі у Дикому Яру? Ба навіть гірше: мені наснилося, що я прокинувся у лікарні, втратив спогади, маю дружину на ім’я Паола, двійко доньок та ще й трьох онучат. Може, я ніколи не втрачав пам’яті й насправді є зовсім іншою особою (і один Бог знає, хто я є насправді) й через лихі підступи долі опинився у такому стані (чи то у комі, чи то на лімбі), а все інше — то лише образи, що виринають з туману через оптичний обман. Інакше чому все те, що я вважав своїми споминами, аж до цієї миті пронизане туманом? Отож це дійсно знак, і моє життя є сон[269]. Ну ось, я знову кидаюсь цитатами. А що як усі цитати, котрими я закидав лікаря, Паолу, Сибіллу, які промовляв сам до себе, були не витвором того ж таки невпинного сну? Не було ніякого Кардуччі, Еліота, Пасколі чи Ґюїсманса і геть усього того, що я вважав своїми енциклопедичними спогадами. Столиця Японії не Токіо, а Наполеон не лише не помер на острові Святої Єлени, а навіть і не родився. Що як усе, що існує навколо мене, — паралельний усесвіт, у якому казна-яке теперішнє й невідомо яке минуле? Що як істоти навколо мене, та й я сам, загалом ми всі, вкриті зеленою лускою і маємо по чотири вусики над своїм єдиним оком?

Стверджувати, що все зовсім по-іншому, звісно, я не можу. Бо якщо я вигадав цілий усесвіт лише у своїй голові, всесвіт, де існує не лише Паола з Сибіллою, а де була написана «Божественна комедія» і де вигадали атомну бомбу, тоді б я задіяв таку вигадкову здатність, що перевершує будь-які можливості індивіда, — бо я й досі вірю у те, що я все-таки індивід, і до того ж таки людський, а не поліп поєднаних поміж собою мізків.

А що як це все-таки Хтось показує мені фільм просто у мізках? Може, я лише мізки в якомусь розчині чи в бульйоні мікробних культур, у скляній баночці на кшталт тих, у яких плавали собачі яйця? Чи у формаліні, і хтось б’є мене розрядом, щоб я думав, що тіло у мене було справжнє і що навколо були подібні до мене істоти, коли насправді існує лише мозок і Маніпулятор. Але якби ми дійсно були лише заформаліненими мізками, чи спроможні ми усвідомлювати, що ми заформалінені мізки, чи все ж таки стверджуватимемо, що ми є дещо зовсім інше?

Якщо все саме так, тоді мені нема чого робити, як лише чекати наступних подразнень. Ідеальний глядач — проживу цілісінький свій сон, як безкінечний кіносеанс, з непохитною вірою в те, що фільм — про мене. Або не так: увесь мій сон — то лише фільм номер десятьтисячдев’ятсотдев’яностодев’ять, а всі попередні десять з гаком тисяч я вже прожив. У одному ототожнював себе з Юлієм Цезарем і перетинав Рубікон, страждаючи, як віл на бійні, через двадцять три кинджальні рани, в іншому був паном П’яцца й набивав опудало ласки, а в наступному — Ведмежатком Анджело, що без угаву питалося, чому ж його палять у грубі після стількох років шанобливої й вірної служби. Я б навіть міг бути Сибіллою, що не має спокою, питаючи себе, чи забув я наш роман. Наразі я є тимчасовим моїм «я», а назавтра я перетворюсь на динозавра, котрий переживає настання льодового періоду, що принесе йому смерть, а післязавтра обернусь на абрикосину, горобця, гієну чи тростину.

Все, не здамся без бою, хочу знати, що я і хто я. Одне лиш знаю достеменно: спогади, що виринають на початку моєї коми, чи принаймні того, що я вважаю комою, тьмяні, затуманені й схожі на мозаїку: непослідовні, непевні, розірвані на окреме шмаття, розпорошене на крихти (чому я ніяк не згадаю обличчя Ліли?). А от згадки, що я маю про Солару, про своє перебування у Мілані після повернення до тями — яскраві й зрозумілі, вибудовуються у чітку логічну послідовність. Я можу абсолютно точно визначити часові відтинки, з певністю сказавши, що Ванну на площі Каіролі я зустрів раніше, аніж побачив на ринку Кордузіо собачі яйця у формаліні. Певна річ, могло статися і так, що уві сні одні спогади мені наснилися цілком чіткими, а інші — потьмареними, але саме ця очевидна різниця наштовхує мене на одну думку: аби вижити (кумедний вислів як для того, хто вже може бути трупом), я маю знати напевне, що Ґраньйоло, Паола разом із Сибіллою, моя студія, всі події у Соларі, включно з Амалією і її історією про діда й пляшечку з рициновою олією, були справжніми спогадами мого життя. І тут ми будемо поводитися так само, як і в нормальному, звичному житті: звісно, ми можемо здогадуватись, що нас водить за носа злостивий геній-капосник, але задля того, щоб мати змогу жити далі, поводимося так, ніби все, що відбувається з нами, — то щира правда. А якщо ми дамо собі волю й почнемо сумніватися, що поза нашою свідомістю існує життя, нашому діянню гаплик, і в омані, твореній злостивим генієм-капосником, ми гепнемося зі сходів чи ґиґнемо з голоду.

Я писав свої вірші про Створіння у Соларі (що все-таки існує), але про те, що це Створіння дійсно існувало у моєму житті і що його звали Діла Саба, мені телефоном розповів Джанні. Отож, навіть у моєму сні Ведмедик Анджело може бути уявним, а от існування Ліли Саба — то є доконаний факт. З іншого боку, якщо все це дійсно лише сон, то чому б цьому сну не розщедритися й не повернути мені обличчя Ліли? Зазвичай уві сні нам являються небіжчики й кажуть виграшні номери лотереї, то чому ж саме у примарі в образі Ліли мені відмовлено? Тож, якщо мені не вдається згадати геть-чисто все, то це тому, що поза моїм сном, потойбіч, стоїть блокпост, що з якихось невідомих причин не пускає мене на інший бік.

Звісно, жодне з моїх припущень не тримається купи. Я прекрасно міг би намарити собі той блокпост, а Маніпулятор (чи то через свою злостивість, чи то навпаки через милосердя) відмовився повернути мені Лілу. Адже уві сні тобі