Таємниче полум'я цариці Лоани - Умберто Еко
Отож я приймаю за належне, що існує певний порядок речей, але мені все ж дуже кортить дізнатися, кому ж це вдарить у голову прийти у мої думки, щоб зі мною посперечатися.
Якби я лишень побачив обличчя Ліли, я б напевно знав, що вона дійсно існувала. Гадки не маю, у кого просити допомоги, тож маю діяти самотужки. Адже попросити когось поза моєю свідомістю не вийде, бо Бог чи Маніпулятор, якщо, звісно, такі існують, знаходяться поза моїм сном. А нитка із зовнішнім світом у мене розірвана. Може, звернутися до якогось приватного божества? Звісно, не такого всемогутнього, але воно принаймні було б мені вдячне, що я вдихнув у нього нове життя.
Стривайте, до кого ж мені звернутися, як не до любої цариці Лоани? Знаю, знаю: я знову звертаюся до своєї паперової пам’яті. Втім, на гадці у мене не цариця Лоана зі сторінок коміксів, а моя Лоана, мила оку, набагато більше неземна й безтілесна, берегиня полум’я відродження, що спроможна повернути до життя «безжитні скам’янілі тіла» навіть з найвіддаленішої минувшини.
Я здурів? Схибнувся (оце яке розумне припущення!), і значить, що ні в якій я не комі, а в тенетах летаргічного аутизму, й навигадував собі, що я в комі, що мій сон від початку до кінця — геть чиста вигадка, а отже, я просто зобов’язаний обернути його на дійсність. Стривайте, але який же навіжений може робити розумні припущення? Поза тим, безум визначається у стосунку до «ума» інших, але позаяк навколо мене немає ніяких «інших», єдиним мірилом нормальності є я сам, і єдине, що є довкола справжнього, — це Олімп моїх споминів. Я ув’язнений у своїй понурій усамітненості, у своїй нещадній зацикленості на власній особі. Але якщо я справді перебуваю у такому стані, тоді нащо різнити маму, Ведмедика Анджело й царицю Лоану? Я живу в розхлябаній онтології. І володію такою верховною силою, що можу створювати власних богів і власних Матерів.
Тому я почав молитись:
«О, царице Лоано милосердна, в ім’я твого безнадійного кохання я не прошу пробудити зі сну твоїх тисячолітніх закам’янілих жертв, а лиш благаю, поверни мені одне-єдине обличчя... Я закликаю тебе з безодніх глибин свого вимушеного сну, де я побачив те, що побачив, підійми мене нагору, до примарності здоров’я».
Та хіба не трапляється так, що ті, хто дивом одужав, щойно увірувавши в диво, зцілялися? І я безмежно жадаю, щоб цариця Лоана порятувала мене. Я так напружився у цій надії, що, якби вже не лежав у комі, мене б знову вдарив інфаркт.
І врешті, Боже всемогутній, я узрів. Я узрів, як апостол, узрів мій центр Алефа[270], з котрого засяяв не безмежний світ, а розсипаний нотатник — Зібальдоне[271] моїх споминів. Як топить сніг проміння, так точить сніг яскравість весняна, так листя в вихорі легке знялося, і сплутались Сибілли письмена, о вишнє світло, що у вись звелося[272].
Я й справді, справді бачив. Але початок мого видіння був настільки сліпучим, немов я знову поринув у туманно-непроглядний сон. Не знаю, чи, може, вві сні наснитися, що бачиш сон, але безсумнівно одне: якщо я дійсно вві сні, то сниться мені, що я прокинувся й згадав усе те, що побачив.
І бачу я, немов стою перед білосніжними ліцейськими сходами, які здіймаються до неокласичних колон, що оточували вхід усередину. Я вознісся духом і почув гучний голос, що наказував мені: «Все, що наразі є перед очима твоїми, запиши у книгу твою, бо ніхто не прочитає її, адже тобі лише сниться, що ти пишеш її!»
А на самісінькій верхівці східців з’явився трон, на якому сидів чоловік з золотим лицем і монгольською лютою усмішкою. Чоло його вінчали вогні й смарагди, й усі здіймали чаші на його шану — Мінґа, правителя країни Монґо.
Обабіч Мінґового трону стояли четверо Істот: Тун з левовою личиною, Вультан у подобі сокола, Барін, князь Арборійський, й Ураца, цариця Магів. Вона йшла сходами у полум’янім одязі, видаючись величною блудницею, зодягненою у порфір та багряницю, вишиту золотом, коштовним камінням та перлами, сп’яніла від крові людей, що прийшли з Землі. Споглядаючи її, я дивувався задивуванням великим.
І Мінґ, що сидів на троні, зажадав судити землян, хтиво осміхаючись, побачивши Дейл Арден, котру наказав скинути у пащу Звіру, що виходив із моря.
Той Звір мав жахливий ріг на чолі, пащеку бездонну, гострющі зуби, лапи хижої тварини й хвіст, як у тисячі скорпіонів. Дейл ридаючи кликала на поміч.
І примчали на порятунок Дейл лицарі підводного світу Ундини на двоногих гострозубих чудовиськах з хвостами, як у морського змія...
Вірні Ґордону маги мчали на колісницях із золота й коралів, запряжених зеленими грифонами з довгими, вкритими лускою шиями...
Примчали списоносці Фрії на Білосніжних Птахах із дзьобами, що нагадували ріг достатку, і врешті, на білій кареті, поруч із Царицею Снігів летів сам Флеш Ґордон, що кричав Мінґові, котрий саме збирався дати початок великим змаганням у Монґо, що прийшла його година й він заплатить за всі свої лиходійства.
За знаком Мінґа на Гордона з небес почали падати Люди-Соколи, що, немов рій сарани, затьмарювали небо, у той час як Люди-Леви з кігтястими тризубами розсипалися пращею обабіч сходів, намагаючись схопити Ванні та всіх інших студентів, що явилися в іншім рої, де геть усі були на «Веснах». Й неможливо було передбачити, хто візьме гору.
Непевний у результаті Мінґ подає інший знак — здійнялися до сонця його небесні ракети й вже цілились на Землю, коли Ґордон подав знак небесним ракетам доктора Царро, і злетіли вони у небо, й почалася велична битва між язиками полум’я й шиплячими смертоносними променями. І здавалося, що зірки небесні падали на землю, а ракети проникали в саме небо й, розплавлені, скручувалися там у трубочки, як скручуються паперові згортки Книги, й настав день Великої Гри Кіма. І знову падали
