Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен
— О боже! — мовив я вголос.— О боже! — І широко розпростер руки, ніби хотів охопити ними весь безмежний простір.
Потім я пригадав собі Аннине обличчя на воді, під потемнілим пурпурово-зеленкуватим небом, де пролітала біла чайка. І мене просто-таки приголомшив цей спогад, цей образ, що знову постав перед моїми очима, бо сама причина, яка, судячи з усього, щойно викликала в мені захват, одразу ж загубилась і забулася в тому радісному вибуху, що прогримів на цілий світ. Так чи так, а я знову бачив перед собою цей образ, і мій захват миттю розвіявся, і тепер мене затопило почуття величезної ніжності — ніжності, пронизаної смутком, так наче ніжність була плоттю, а смуток — нервами й судинами мого тіла. Це звучить безглуздо, але саме так воно й було. Достоту так.
І тоді я подумав, цілком безсторонньо, немов спостерігаючи збоку симптоми хвороби зовсім чужої мені людини: «Ти закоханий».
У першу мить ця думка приголомшила мене. Те, що я закоханий. І що все це зовсім не так, як я собі уявляв. Я був здивований, навіть наляканий, як буває людина, зненацька дізнавшись, що вона дістала в спадщину мільйон і може хоч зараз забрати його з банку, або ж почувши, що ота манюсінька гулька в неї на боці — рак і що вона носить у собі цей загадковий, апокаліптичний, схильний до розростання утвір, який є часткою її самої, але водночас і чужорідним тілом, ворогом. Я дуже обережно, мало не трусячись над самим собою, наче над кошиком з яйцями, встав з ліжка, підійшов до вікна і втупив очі в затоплену місячним світлом ніч.
Отож наш зелений студентик, що уявляв себе з біса бувалим, багатодосвідченим чоловіком і, поглядаючи того вечора через невеличкий проміжок між сидіннями машини, снував свої банальні розхожі думки, до яких його мало не зобов’язувало таке уявлення про себе,— отож він так і не простяг руки через той невеличкий проміжок і ось тепер стояв голий, як палець, перед вікном у темній кімнаті й видивлявся у безмежну осяяну місяцем ніч над мерехтливим морем, а десь віддалік, у миртовому живоплоті аж заходився пересмішник, вихваляючи неперевершену красу та справедливість усесвіту.
Отак і ночі мої стали Анною Стентон. Бо того вечора в машині Анна утнула дуже хитру штуку. Утнула без жодного слова чи дії, та й не потрібні були їй ні слова, ні дії. Вона лише повернула голову на шкіряній спинці сидіння, приклала палець до уст, прошепотіла: «Тс-с, тс-с»,— і всміхнулася. І тим загнала гарпун ще глибше, ніж будь-коли. Квіквег67 прохромив своїм гарпуном чотири фути сала, до самісінького нутра, одначе я й гадки про це не мав, аж поки не вибрали линву і зубець не рвонув червону плоть, яка була моїм «я» під тим салом, що з нього, як я думав, увесь я й складався. І, мабуть, думав би так і далі.
Атож, тепер Анна Стентон була моїми ночами. Та й днями також, але не самою їх сутністю, а скоріше присмаком, барвником, атмосферою, запахом, без яких не існувало б усього в цілому. Часто з нами бував Адам, а інколи й інші — з книжками, сендвічами, підстилкою, в сосновому гаю, на пляжі, на тенісному корті, на затіненій веранді, де грав патефон, у човні, в кіно. Та часом вона впускала книжку на підстилку й лягала горілиць, дивлячись на високе шатро переплутаного соснового гілля, а я починав нишком підглядати за нею, і вже через хвилину мене охоплювало таке відчуття, ніби Адама й близько немає. Або на веранді, коли вона сміялась і гомоніла з іншими під музику патефона, я раптом помічав, як вона враз притихне, замислиться,— може, тільки на якусь мить,— погляд її полине десь поза веранду й садибу, і на ту коротку мить мені здавалося, ніби коло нас немає ні Адама, ні інших.
А ще ми їздили до готелю, де була вишка для стрибків у воду — справжня велика вишка, бо то був шикарний готель і там час від часу влаштовували показові виступи і змагання. Анна того літа просто схибнулася на тих стрибках. Вона піднімалася на вишку, щодень вище, і ставала там, виструнчившись, на самому краєчку, вся освітлена сонцем. І коли вона підіймала руки, я відчував, що зараз усередині в мене щось лусне. А потім вона ластівкою летіла вниз, широко розпроставши руки, прогнувшись усім тілом, так що виразно окреслювалися гарні груди, і міцно стуливши довгі стрункі ноги. Летіла вниз, осяяна сонцем, а я дивився на неї, і знов мені здавалось, ніби навколо немає нікого, і я затамомував віддих, аж поки те, що мало луснути в мені, таки лускало. Вона врізалась у воду, і її стулені п’яти зникали у вінку брижів та фонтанах бризок. Іноді Адам страшенно гнівався на неї за те, що вона стрибає з такої висоти.
— Та ну, Адаме,— казала вона,— ну чого ти, Адаме, все буде гаразд, зате як це чудово!
І знову підіймалася драбинкою нагору. Нагору — і стрибок. Нагору — і стрибок. Нагору — і стрибок. Знову й знову. А я думав собі: яке в неї обличчя тієї миті, коли вона поринає у воду? Який на ньому вираз?
Та іноді серед дня ми таки справді лишалися самі: часом тихенько тікали вдвох до соснового гаю і, тримаючись за руки, блукали там по безгучному килиму глиці. Була в нас і ще одна місцинка — плотик для пірнання, з однією низькою дошкою, заякорений біля причалу Стентонів, за сотню ярдів від пляжу. Отож часом, коли інші пустували на пляжі чи нікого близько не було, ми вдвох запливали туди й простягалися поряд на тій дошці, заплющивши очі й торкаючись одне одного самими кінчиками пальців, і пальці трохи поколювало, наче з них зняли шкіру й оголили нерви, в яких зосередилося все моє єство.
Увечері ми бували самі досить часто. Раніше разом ходили Адам і я, а Анна приставала до нас, а потім раптом якось
