Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен
Ми сиділи в машині, сперечалися про щойно побачений фільм і дивились на місячну доріжку. Потім розмова помалу завмерла. Анна трохи зсунулася вниз, поклала голову на спинку сидіння, так що тепер очі її дивилися не на обрій, а просто в небо (верх машини був відкинутий), і в місячному сяйві її гладеньке обличчя здавалося мармуровим. Я й собі трохи зсунувся на сидінні і втупив очі в небо, і місячне світло осявало моє обличчя, хоч яке вже воно там було. У голові в мене снувалась одна думка: ось зараз простягну руку і обійму її. Я нишком позирнув убік і побачив, яке мармурово-гладеньке в неї обличчя. І як лежать на колінах її руки — долонями догори й трохи зігнувши пальці, наче готові прийняти подарунок. Дуже легко було присунутись, торкнути її за руку і, взявшись до діла, побачити, як далеко воно зайде. Бо саме так я тоді мислив — банальними розхожими поняттями зеленого студентика, що уявляє себе з біса бувалим чоловіком.
Та я не простяг руки. Здавалося, тисячі миль відокремлюють мене від того шкіряного сидіння, де, відхиливши голову назад, поклавши руки на коліна й підставивши обличчя місячному сяйву, напівлежала Анна. Я й сам не знав, чому не простягаю руки. А тим часом запевняв себе, що я не з боязких, що мені все дарма, казав собі: ет, чого там, вона ж іще зовсім дівча, якого ж біса я тягну, що вона мені зробить, хіба що образиться, ото й тільки, а як образиться, я дам їй спокій. Та й не образиться вона, казав я собі, вона ж напевне розуміє, до чого йдеться, і добре знає, що спиняються в машині з хлопцями не для того, щоб грати в шашки при місячному світлі, і, мабуть, сама вже не раз бувала в таких пригодах, і хтось бренькав гами на її піаніно. Якусь хвилю я тішився цією думкою, та раптом мене вкинуло в жар і лють. Груди мені розпирало від суперечливих почуттів, і я рвучко випростався на сидінні.
— Анно,— мовив я,— Анно…— І не знав, що сказати далі.
Вона звернула до мене обличчя, не підводячи голови зі спинки сидіння,— просто схилила її набік на шкіряній подушці,— приклала палець до уст і прошепотіла:
— Тс-с, тс-с!..— А тоді забрала пальця з уст і щиро, простодушно всміхнулася до мене через тисячі миль шкіряної подушки, що була між нами.
Я знову відкинувся на сидінні. Ми ще довго напівлежали поряд, розділені тим простором, дивлячись на просякнуте місячним світлом небо й дослухаючись до ледь чутного шурхоту ріні край мису, що її спроквола лизала вода. І чим довше ми отак лежали, тим більшим здавалося небо. Нарешті я знову поглянув нишком убік, на Анну. Очі її були заплющені, і коли я подумав, що вона вже не дивиться разом зі мною на дедалі неозоріше небо, то враз відчув себе самотнім і покинутим. Одначе за хвилю вона розплющила очі,— я побачив це, бо крадькома стежив за нею,— і знов задивилася на небо. І я теж лежав, дивився вгору й не думав ні про що в світі.
За тих часів через переїзд на околиці Берден-Лендінга за чверть години до півночі проходив поїзд. Наближаючись до переїзду, він завжди гудів. Загудів і того вечора, і я зрозумів, що вже чверть до дванадцятої. І що час вертатися. Отож я сів рівно, ввімкнув мотор, повернув машину назад, і ми поїхали додому. Ми не озвались ані словом ні перед тим, ні дорогою, аж поки не спинилися перед будинком Стентонів. А там Анна в одну мить вислизнула з машини, ще мить постояла на всипаній черепашками доріжці, тихо сказала: «Добраніч, Джеку»,— а тоді, сяйнувши на прощання тією ж усмішкою, якою всміхнулася до мене дві години тому через тисячі миль шкіряної подушки сидіння, легенько, мов пташка, збігла східцями на веранду. Все те сталося так швидко, що я й не зчувся.
Я вражено втупив очі в чорні двері на темній веранді,— заходячи в дім, Анна не ввімкнула світла,— і напружив слух, ніби сподівався почути якийсь сигнал. Та навколо не чутно було й звуку — тільки отой безіменний нічний шерех, що лине в повітрі навіть тоді, коли ніде ані війне і ти надто далеко від моря, щоб уловити вухом безугавний гомін води, який не вмовкає і за цілковитого штилю.
Через кілька хвилин я знов натиснув на стартер і під скрегіт черепашок, що розліталися з-під шин, помчав геть від садиби Стентонів. Далі на Алеї я до відпору натиснув на газ, щоб добре наполохати всіх тих сонних мерзотників у білих будинках. Хай почують ревіння мого мотора й посхоплюються з ліжок, мов ошпарені. Прогазувавши так миль з десять, я влетів у сосновий гай, де міг наполохати хіба лише сов та ще, може, якогось самотнього бідака, що зліпив собі халупу край самої смуги припливу й залягав у ній на ніч таким собі божим даром малярійним комарам. Отож я збавив газ, повернув назад і, відкинувшись на сидінні, пустив машину на такій малій швидкості, наче плив у човні за повільною течією.
А вдома, тільки-но вклавшись у ліжко, я раптом пригадав — та ні, не пригадав, а виразно побачив — відхилене назад Аннине обличчя із заплющеними очима, освітлене місячним промінням, і мені спав на пам’ять той далекий день на природі, коли ми запливли далеко від берега під грозовими хмарами і вона лежала на воді, звернувши обличчя із заплющеними очима до потемнілого пурпурово-зеленкуватого неба, а ген у височині над нами пролітала біла чайка. Відтоді я, здається, жодного разу про це не згадував, а коли й згадував, то не надавав цьому ніякої ваги, але тепер, лежачи в ліжку, зненацька відчув себе на хиткій грані якогось грандіозного відкриття. І збагнув, що ота хвилина сьогодні була не чим іншим, як продовженням тієї давньої хвилини на природі, і що сьогоденне весь час визрівало з минулого, а я цього не знав, я упустив його чи відкинув геть, але це однаково що відкинути геть насінину і, повертаючись назад тією ж дорогою, побачити там буйну, вкриту рясним цвітом рослину або ж однаково що вкинути у вогонь разом зі сміттям якусь руду паличку, а виявляється, то динаміт, і лунає оглушливий вибух.
І оглушливий вибух пролунав. Я аж підскочив на ліжку, як і оті сонні мерзотники, що їх наполохало ревіння моєї машини. Та цим не скінчилося.