Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен
А може, як зміркував я ще згодом — далеко згодом, через багато років, коли все це вже навряд чи й важило щось,— може, вона пішла тоді, бо просто захотіла побути сама, посидіти біля вікна, не засвічуючи світла й вдивляючись у піч, або простягтися на ліжку, втупивши очі в темну стелю,— щоб призвичаїтись до свого нового «я», побачити, чи вільно дихатиметься в новій атмосфері, чи зможе вона освоїтися в новій стихії і безпечно поринути у приплив нового почуття. Може, їй треба було усамітнитись і заглибитися в себе, подібно до дитини, що заглиблюється у споглядання кокона, з якого поступово з’являється у вечірніх сутінках прекрасний метелик, та ж таки сатурнія Ліона, сріблясто-зеленкувата, з іще зім’ятими вологими крильцями, що помалу розгладжуються в присмерку, набувають форми й починають повільно тріпотіти, здіймаючи такий легенький повів, що його, навіть нахилившись зовсім близько, не відчуєш і оком. Тож вона й пішла до себе, щоб спробувати осягти своє нове «я», бо, закохавшись, ти немовби народжуєшся наново. Той, хто тебе кохає, вибрав тебе з величезного первозданного глинища, яким є людство, прагнучи виліпити з тебе щось, і ти, безформний кавалок глини, хочеш дізнатися, на що тебе перетворили. Та водночас ти й сам, покохавши іншу людину, стаєш чимось, вирізняєшся із суцільної маси первісної речовини, дістаєш наснагу до життя й зводишся на ноги. Отже, ти твориш себе, творячи іншу людину, яка, в свою чергу, створила тебе, вибравши кавалок глини, що був тобою, із загальної маси. І таким чином виходить двоє твоїх «я»: одне ти створюєш сам, закохавшись, а друге створює твоя кохана людина, покохавши тебе. І що далі одне від одного ці двоє твоїх «я», то надсадніше скрегоче світ на своїй осі. Та коли й ти кохаєш, і тебе кохають безоглядно, тоді між тими твоїми «я» не буде ні різниці, ні відстані. Вони цілковито збігаються, зливаються в одне, як два зображення у стереоскопі.
Так чи так, а Анна Стентон, сімнадцяти років, пішла нагору до своєї кімнати, як видно, відчувши потребу побути на самоті, бо раптом, цілком несподівано, закохалася. А закохалася вона в досить високого на зріст, трохи незграбного й сутулуватого юнака двадцяти одного року, з довгастим кощавим обличчям, великим, злегка викривленим гачкуватим носом, кошлатою темною чуприною, темними очима (але не глибокими й палючими, як у Касса Мастерна, а здебільшого безвиразними чи каламутними, вранці червоними, що блищали тільки від хвилювання), з великими руками, що важко ворушилися в нього на колінах, бгаючи й шарпаючи одна одну, та великими клишавими ногами, які човгали при ході,— в юнака не гарного, не здібного, не працьовитого, не доброго, навіть не честолюбного, схильного до крайнощів і душевного сум’яття, який завжди кидався від меланхолії до безпричинного шалу, із холоду в полум’я, від допитливості до апатії, від смирення до самозамилування, із дня минулого в день наступний. І що вона спромоглася витворити з того безнадійного кавалка, підібраного на великому глинищі,— цього ніхто ніколи не дізнається.
Та хоч як воно було, у своєму коханні вона перетворювала наново й саму себе, отож і подалася нагору, щоб усамітнитись у темній кімнаті й спробувати збагнути, яке ж воно є, її нове «я». А тим часом ми з Адамом сиділи на лаві-гойдалці на веранді, не озиваючись і словом один до одного. Того вечора Адама було відлучено від гри на всі наступні вечори: раз, два, три, третій зайвий будеш ти!
Так само відлучено й усіх інших, бо навіть у ті вечори, коли на веранді у Стентонів чи в моєї матері збиралася чимала компанія потанцювати під патефон (причому деякі хлопці, особливо ті, що вже встигли повоювати у Європі, часом вислизали до саду хильнути з пляшки, схованої в дуплі старого дуба), ми з Анною не приймали їх до гри. Бо батист і полотно — тканини досить-таки тонкі, і єдиною, з ким я більш-менш пристойно танцював, була Анна Стентон, і вечори стояли теплі, і я був не настільки вищий за Анну, щоб не чути запаху її волосся, тим часом як наші скуті музикою ноги виписували візерунки нашого гіпнотичного сну, і ми дихали в одному ритмі, і зрештою я переставав напружено відчувати своє тіло й починав здаватися собі майже безтілесним, легесеньким, як пір’їнка або як велика пустоголова повітряна куля, припнута до землі тоненькою ниточкою, що її розірве перший подув вітру.
А то ми сідали в ту ж таки двомісну машину, виїжджали з Лендінга й гнали на відчай душі — цебто настільки на відчай душі, наскільки дозволяли тодішні дороги й тодішні двигуни,— ген поза останні будинки містечка, між сосни та обмілини, і її голова лежала в мене на плечі, і розшарпані вітром пасма волосся бились об мою щоку. Вона тулилася до мене, голосно сміялась і вигукувала:
— Ой Джеккі, Джеккі, який чудовий вечір, чудовий-пречудовий вечір! Ну скажи, хлопчино Джеккі, хіба не чудовий вечір? Скажи, скажи!..
І так доти, доки я мусив проказувати за нею ті слова, мов урок.
Або ж починала мугикати чи наспівувати якусь пісеньку з тих, що були на платівках,— боже ти мій, що ж тоді співали? Уже й не пригадаю. Потім раптом замовкала й сиділа тихо-тихо, заплющивши очі, аж поки я зупиняв машину десь у такому місці, де вітрець із затоки розганяв москітів. (Безвітряними вечорами годі було й думати спинитися). Іноді, коли я вимикав мотор, вона й далі не розплющувала очей, поки я не нахилявся й не цілував її, та ще так, щоб аж дух забило. А часом, було, чекає до останньої миті, коли вже я ось-ось її поцілую, а тоді враз широко розплющить очі, скаже: «Бу-у-у!» — і зайдеться сміхом. І де вже там її обняти й поцілувати — вона чимдуж відбиватиметься й коліньми, й гострими ліктями, хихотітиме й зойкатиме, вужем вислизатиме з рук, провадячи той бій, мов справжній фахівець із джіу-джітсу. Аж дивно було, як на невеличкому сидінні двомісного автомобіля знаходилося не менше простору, щоб розгортати бойові порядки й маневрувати,
