Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен

Більше про це мови не було. І я про це більше не думав. Анна поводилася так само, як і раніш, і я знову поринув у повноводий потік літа, у високий приплив почуття, що тягнув нас за собою запаморочливо-легко, наче потужна течія, повільна, але нездоланна своєю величезною глибинною масою води, і на тій течії дні і ночі пробігали, як переливи світла й тіні. Вона несла нас далі й далі, одначе не так свавільно й принизливо, як несе старого набряклого від води човна по ставку, де купають коней, чи брудні змилки у ванні, коли витягнеш затичку. Ні, ми свідомо й радо скорялися тому плинові, самохіть стаючи його невід’ємною часткою; та навіть не просто скорялися, а самі утверджували його подібно до того, як містик утверджує бога: він-бо не тільки скоряється божій волі, а й сам творить його, бо, полюбивши бога, прагне покликати його до життя. Отак і я самою своєю покорою покликав до життя й підкоряв собі ту потужну течію, яка несла мене все далі, в якій дні і ночі пробігали, як переливи світла й тіні, і мені не треба було й рукою ворухнути, щоб плисти хутчій, бо течія сама знала свій плин і свій час і тягла мене за собою.

За все те літо я й разу не спробував щось прискорити. Ні на лаві-гойдалці на веранді, ні в сосновому гаю, ні на плотику, коли ми купалися поночі, ні в машині. Усе відбувалося так само просто, природно й поступово, як змінюються пори року, як розпукуються бруньки на рослині, як прокидається кошеня. Й була своя втіха у тому, щоб не квапити подій, не пориватися до палких обіймів та незграбного вовтузіння, не наражати себе на цинічні посмішки товаришів, коли заходиш до своєї кімнати в гуртожитку; була ще не звідана сласність у тому, щоб чекати, поки та потужна течія сама принесе тебе туди, куди треба, куди ти зрештою однаково потрапиш. Анна була зовсім юна — вона здавалася мені тоді молодшою, ніж згодом у спогадах, бо того літа я вважав себе за дійшлого, багатодосвідченого чоловіка,— була вразлива, боязка й цнотлива, проте цнотлива без писку, виску, полохливого кудкудакання, відмовок, кривляння і всіх отих «ой-це-ж-негарно», «ой-я-ще-нікому-такого-не-дозволяла». А може, зрештою, «цнотлива» й не те слово. І воно таки справді не те, якщо вкладати в нього бодай натяк на позірний сором, чи страх, чи бажання бути «гарною дівчинкою». Бо якоюсь мірою вона була немовби відособлена від свого тонкого, зграбного, мускулястого, ніжного, золотаво-смаглого тіла, так наче воно являло собою довершений складний механізм, яким ми володіли спільно, відколи він зненацька упав нам з неба, і який ми, невігласи, мали вивчити з величезною старанністю та шанобливою увагою, щоб не проминути якоїсь найдрібнішої хитромудрої деталі, не знаючи якої ми все занапастимо. То був для нас період пильного пізнавання й тонкого дослідження, і вона ставилася до цього й цілком серйозно, й водночас із чарівливою легковажністю («Ой, хлопчино Джеккі, пташино Джеккі, вечір який — просто ах! Очі в тебе ще нічогенькі, а от ніс — чистий жах!»), і легковажність ця виявлялась не так у самих її словах, як у тоні, що, здавалося, йшов від навколишнього повітря, ніби в ньому скрізь були напнуті невидимі струни і вона тільки торкала їх навмання серед темряви недбалим звичним порухом пальця. Та, окрім серйозних досліджень, була й щира прихильність, звичайна й природна, мов повітря, що ним дихаєш, яка часом здавалась аж недоречною поряд з нашими палючими, задушливими поцілунками, чимось таким, що завжди було в мені й не мало нічого спільного з тією незнаною, таємничою матерією, яка тепер так заворожувала нас обох. Бувало, Анна сяде, обхопить долонями мою голову, пригорне її до грудей і наспівує пошепки віршики, що їх тут-таки й складає: «Бідолашна пташка Джеккі, хоч я й горе з нею маю, покладу її в гніздечко, колискову заспіваю, гарну пісню колискову своїй пташці заспіваю, пташці Джеккі, пташці Джеккі…» — потім слова завмирали, й чути було лише тихеньке мугикання і час від часу шепіт: «Буду Джеккі я любити і від кривди боронити». І тоді я повертав обличчя й цілував її тіло під легким літнім платтячком і дихав на нього крізь тканину.

Ми досить-таки далеко зайшли того літа, й іноді я був певен, що можу зайти і далі. Що можу переступити межу. Бо гарний, зграбний, мускулястий, ніжний, золотаво-смаглий механізм, що так заворожував Анну Стентон і мене й упав нам з неба, був дуже чутливим і добре налагодженим приладом. Та, може, я й помилявся у своєму припущенні і не зміг би пришвидшити розмірений плин того могутнього потоку, що захопив нас і тягнув за собою, чи поквапити Анну Стентон у її вдумливому, науковому засвоєнні кожної найдрібнішої відміни, що її належало без поспіху ввібрати в сукупність нашого досвіду, перш ніж удатися до чогось нового. Вона немовби чула якийсь ритм, тон, сигнал іззовні й неухильно наслідувала його витончене, химерне звучання. Та помилявся я тоді чи ні, а на ділі свого припущення так і не перевірив, бо хоч сам не дуже вловлював той ритм, що заполоняв Анну, проте відчував, як вона слухняно підкоряється йому, і, поки ми були разом, не прагнув більшого. Хоч як це парадоксально, але тільки коли я не був з нею, лишався поза її оточенням,— вночі у своїй кімнаті чи в гарячі пообідні години,— тільки тоді мене брала шалена нетерплячка і злість на всі зволікання та обмеження. Особливо це давалося взнаки в ті дні, коли вона не хотіла мене бачити. А такі дні, як я згодом зрозумів, випадали тоді, коли ми переходили якусь стадію, якусь грань у наших взаєминах. І тоді вона просто відсторонялася від мене, залишаючи мене самого,— як-от того вечора, коли ми вперше поцілувалися,— а я спочатку нічого не розумів і дошукувався своєї провини, та потім, збагнувши, в чому суть, уже тільки нетерпляче дожидав наступного ранку, коли вона з’явиться на корті, помахуючи ракеткою, з таким гладеньким, молодим, свіжим і вдавано байдужим, хоча й приязним обличчям, що мені аж не віритиметься, чи це те саме обличчя, яке я запам’ятав зовсім іншим — з приплющеними повіками та вологими, блискучими в світлі місяця чи зір устами, з яких вихоплювався гарячковий віддих або ж відверто сласне зітхання.

Та якось наприкінці літа я не бачив її цілі два дні.