Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен
Під тим потоком слів, під грізним перстом і пронизливим поглядом я рвучко випростався в кріслі, з грюкотом скинув ноги зі столу, а тоді підхопився й став проти Сейді; в скроні мені вдарила кров, аж у голові запаморочилось, як завжди буває, коли рвучко підведешся, а перед очима замерехтіли червоні цятки; тим часом потік слів не вщухав. Нарешті він скінчився отим запитанням.
— То ви кажете,— твердо почав я,— що… що…— Я мало не назвав ім’я Анни Стентон, бо воно виразно стояло в моїй свідомості, наче виписане великими літерами на афіші, але раптом застрягло у мене в горлянці, і я з подивом виявив, що не можу його вимовити. Отож повів далі: —…що вона… вона…
Та Сейді Берк просто-таки читала мої думки — принаймні так мені тоді здалося — і двигнула мене цим ім’ям, мов блискавичним боксерським ударом.
— Еге ж, вона, вона, ота ваша Стентон, Анна Стентон!
Якусь мить я дивився в обчиччя Сейді, і мені стало жаль її мало не до сліз. І це мене здивувало. Що я відчув такий жаль до Сейді. Потім я перестав відчувати будь-що. Не відчував навіть жалю до самого себе. Я весь задерев’янів і почував себе дерев’яним індіанцем перед тютюновою крамничкою, і пригадую, як здивувався, коли виявилося, що ноги мої, хоча й дерев’яні, чудово служать мені і ступають просто до вішалки, де моя права рука, хоча й дерев’яна, зводиться, знімає з кілка старий капелюх і надіває його мені на голову, а потім мої ноги простують до виходу і, ступаючи через довгу приймальню по ворсистому й м’якому, мов доглянутий моріжок, килиму, виносять мене за двері, на дзвінкі мармурові плити.
І далі — в широкий світ, що здавався ще ширшим, ніж будь-коли раніше. Здавалось, не буде кінця довгій білій залитій сонцем бетонній алеї, що звивалася й петляла між бронзовими статуями та барвистими квітниками у формі зірок і півмісяців; не буде кінця зеленому лужку з роздутими зеленими кулями дерев; не буде кінця небу, звідки сонце вивергало потоки жару, мов розпечену кришталеву лаву, що мала поглинути тебе,— бо останні повіви весни вже згинули, й згинули без вороття, і ота гожа, повногруда дівчина в тіснуватому ситцевому платтячку, з персиково-вершковим обличчям та дрібненькими росинками поту на чолі, під білявим волоссям, також згинула без вороття, і відтепер лишилися тільки маслаки, темне, мов іржаве залізо, відьомське обличчя, зелене шумовиння на всохлому ставку, посеред голого дна, геть потрісканого й вкритого сірою коростою сухого мулу.
Я й далі дивувався з того, як легко несуть мене ноги білою бетонною стрічкою під’їзної алеї і як та, здавалося б, нескінченна алея і ті нескінченні дерева зрештою лишаються позаду і я вже посуваюся вулицею, немовби затопленою потоком розжареної кришталевої лави. З величезною цікавістю придивлявся я до облич людей, що траплялися мені назустріч, але не добачав у них нічого гарного чи примітного й не був цілком певен, що ті люди реальні. Бо, щоб повірити в їхню реальність, потрібне величезне зусилля: щоб повірити в їхню реальність, треба повірити в свою, а щоб повірити в свою, треба повірити в їхню, а щоб повірити в їхню, треба повірити в свою — раз-два, раз-два, раз-два, як ото ступають ноги. Та що, коли не маєш ніг? Чи коли вони в тебе дерев’яні? Але я подивився на свої, і вони ступали — раз-два, раз-два.
Вони ступали довго. Та зрештою, коли настав кінець нескінченності, принесли мене до одних дверей. Потім ті двері відчинились, і там, у прохолодній тінясто-білій кімнаті, вбрана у свіже й прохолодне блідо-голубе лляне плаття, вільно опустивши оголені тендітні білі руки, була Анна Стентон. Я знав, що то Анна, хоча й не подивився на її обличчя. Я надивився на інші обличчя — на всі ті, що траплялись мені дорогою,— і вдивлявся в них з величезною неприхованою цікавістю. А от на її обличчя і не глянув.
Потім я звів очі на нього. Анна зустріла мій пильний погляд твердо. Я нічого не сказав. Та й не було в тому потреби. Бо, дивлячись мені в очі, вона повільно кивнула головою.
Розділ сьомий
Після того свого візиту до Анни Стентон я виїхав з міста й був відсутній днів вісім. Того ж таки погожого ранку наприкінці травня, вийшовши з її дому, я попростував до банку, зняв з рахунка скількись там грошей, а тоді забрав з гаража свою машину, спакував валізу та й поїхав. Я їхав довгою, прямою, мов струна, й гладенькою, мов скло, білою дорогою, що мерехтіла, розпливаючись у гарячому мареві, і бриніла під шинами, як напнутий нерв. Мчав зі швидкістю сімдесят п’ять миль на годину, та все ніяк не міг добутися до озерця, що полискувало ген попереду, біля самого обрію. А згодом в очі мені почало світити сонце, бо я їхав на захід. Я спустив протисонячний щиток, примружив очі й до відпору натиснув на педаль газу. І їхав собі далі на захід. Бо саме на Захід усі ми збираємося колись поїхати. Саме на Захід їдеш, коли виснажується земля і на старе поле наступає сосняк. Їдеш туди, отримавши листа, де написано: «Тікай, усе розкрилося». Ідеш туди, коли, глянувши на ніж у своїй руці, бачиш на ньому кров. Їдеш туди, коли тобі скажуть, що ти лише бульбашка у прибої імперії. Їдеш туди, почувши, що в тамтешніх горах є золото. Їдеш туди зростати разом із тим краєм. Їдеш туди доживати віку. Чи просто їдеш туди, аби кудись їхати.
Я їхав просто аби кудись їхати.
Другого дня я був у Техасі. Проїхав тими місцями, де живуть похмурі, затяті коржоїди-баптисти, що не розлучаються з довгими ножами. Потім поминув райони, населені клишоногими, мозолястозадими синами прерій, що ходять у чоботях на високих підборах, легко пускають в хід револьвери, суботніми вечорами юрмляться в аптеці-закусочній, а тоді всім гуртом сунуть за ріг до кіно на третю серію «Помсти на Оцтовій річці» із Джіном Отрі в головній ролі. Але й там, і там небо вдень схоже на високе розжарене мідне шатро, а вночі — на чорний оксамит, і чи
