Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен
Потім — Каліфорнія.
І Лонг-Біч, що зосередив у собі всю сутність Каліфорнії. Я так вважаю, бо не бачив у Каліфорнії нічого іншого, крім Лонг-Біча, отож мене не зіб’ють з цієї думки ніякі заперечення. Я пробув у Лонг-Бічі тридцять шість годин і провів їх усі в номері готелю, як не рахувати сорока хвилин, що пішли на відвідини готельної перукарні.
Того ранку в мене лопнула шина, і до Лонг-Біча я дістався аж надвечір. Я випив молочний коктейль, купив пляшку віскі й піднявся до себе в номер. За всю дорогу я не взяв до рота й краплі спиртного. Мені просто не хотілося. Мені не хотілося нічого, крім монотонного гудіння мотора та заколисливого погойдування машини, і я все те дістав. Але тепер я знав, що як не вип’ю цього віскі, то досить буде лягти й заплющити очі — і на мене, колихаючись, навалиться з темряви цілий розжарений сонцем континент. Отож я трохи випив, прийняв ванну, а тоді ліг у ліжко, вимкнув світло і, час від часу прикладаючись до пляшки, що її ставив поруч на підлогу, довго спостерігав, як спалахує і гасне в такт ударам мого серця неонова реклама на протилежному боці вулиці.
Потім я міцно заснув. І прокинувся аж ополудні. Замовив у номер сніданок і купу газет — саме була неділя. А коли прочитав їх, то дійшов висновку, що Каліфорнія нічим не відрізняється від інших місць чи принаймні хоче так думати про себе. Потім я слухав радіо, аж поки та неонова реклама знов почала спалахувати й гаснути в такт ударам мого серця, а тоді замовив вечерю, з’їв її і знов уклався спати.
Наступного ранку я поїхав назад.
Я їхав назад і вже не пригадував того, що пригадував, вирушаючи в ту подорож.
Ось наприклад… А втім, я не можу навести вам прикладу. Тут важливий не якийсь окремий приклад, не якась окрема подія з тих, що я собі пригадував, а потік, переплетення подій, бо суть не в самій події, а в русі крізь подію. Інакше ми могли б вихопити з неї якусь окрему мить і сказати, що це і є сама та подія. Її суть. Та зробити цього ми не можемо. Бо важливий тільки рух. І я рухався. Рухався на захід зі швидкістю сімдесят п’ять миль на годину, крізь мигтіння мільйоннодоларового краєвиду та героїчної історії, а тепер рухався назад крізь час, углиб своєї пам’яті. Кажуть, ніби, потопаючи, людина заново переживає усе своє життя. Ну що ж, я не потопав у воді, але я потопав у Заході. Я занурювався в Захід крізь розжарені мідні дні й чорні оксамитові ночі. На те, щоб потонути, в мене пішло сімдесят вісім годин. На те, щоб моє тіло занурилося на самісіньке дно Заходу й лягло в непорушний мул історії, голе, на готельному ліжку в Лонг-Бічі, штат Каліфорнія.
Під заколисливе гудіння й погойдування машини перед моїм внутрішнім зором такою собі кінострічкою проходило минуле. Неначе показували сімейну хроніку, з тих, про які в рекламі говориться, що ви можете увічнити для себе день, коли Сьюзі вперше подибуляла по кімнаті, коли Джонні пішов до дитячого садка, коли ви піднялися на пік Пайка, день, який ви провели на батьківській фермі, і той день, коли вас призначили завідувачем відділу збуту і ви придбали свій перший б’юїк. На рекламному малюнку звичайно зображують поважного й добродушного сивого джентльмена, такого ж як на рекламі віскі (або добродушну й лагідну сиву бабусю), що дивиться ту домашню кінохроніку і розчулено згадує минулі літа. А я не був ні сивим, ні поважним, ні добродушним, ні лагідним, одначе теж улаштував собі перегляд домашньої кінохроніки й розчулено згадував минулі літа. А тому, якщо й ви маєте таку хроніку, щиро раджу вам спалити її і охреститися наново, щоб почувати себе новонародженим.
Я розчулено згадував минулі літа. Знову сидів на килимку перед каміном зі своїми кольоровими олівцями, а кремезний чоловік в окулярах і чорному піджаку нахилявся до мене, простягав шоколадку й казав: «Але зараз тільки шматочок, оцей один, і все, бо скоро вечеря…» І яснокоса блакитноока жінка із жагучими западинками на щоках також нахилялася наді мною, цілувала на добраніч, і, коли гасили світло, в кімнаті залишався після неї приємний запах. І суддя Ірвін нахилявся до мене у сірому вранішньому присмерку зі словами: «Треба було цілити трохи далі вперед, Джеку, синку. Качок завжди беруть на мушку з випередженням». І граф Ковеллі дуже рівно сидів на дорогому стільці в довгій білій кімнаті й усміхався з-під чорних підстрижених вусів, тримаючи в одній руці — невеличкій дужій руці, від потиску якої хмурніли чоловіки,— келих з вином, а другою гладячи великого кота в себе на колінах. Був там і Молодий Адміністратор з волоссям, викладеним, мов вершковий крем, на круглому черепі. І ми з Адамом Стентоном пливли в ялику далеко від берега, й білі вітрила мляво звисали в незворушному повітрі, море було мов розжарене скло, а призахідне сонце палало над обрієм, наче охоплений полум’ям стіг сіна. І завжди з нами була Анна Стентон.
Малі дівчатка носять пишні білі платтячка, з-під яких визирають їхні кумедні колінця, взуваються в чорні лаковані черевички на низьких підборах і з ремінцями на гудзику, натирають милом білі шкарпетки, щоб не сповзали, і заплітають волосся в кіску, закинуту за плечі й перев’язану блакитною стрічкою. Така була Анна Стентон, коли йшла в неділю до церкви й сиділа там тихо, як мишка, замислено водячи кінчиком язика по тому місцю, де в неї щойно випав молочний зуб. Малі дівчатка
