У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст
«Любий мій... колего! —звернувся він до Брішо, спочатку подумавши, чи доречне тут слово «колега», — я маю одне бажання: знати, чи є назви інших дерев у... номенклатурі вашої чудової мови... французької... латинської... нормандської... Мадам (він мав на увазі «мадам Вердюрен», хоча не зважувався зиркнути в її бік) казала мені, що ви знаєте все. Чи не настав, власне, час про це побалакати, га?» — «Ба ні, зараз настав час їсти, — урвала пані Вердюрен, побачивши, що так вони ніколи не дообідають. «А, гаразд! — відповів скандинавець, з журною і покірною усмішкою понурившись у тарілку. — Але я мушу сказати пані, що я дозволив собі на цей запитальник... даруйте, на цю запитальницю... бо завтра маю бути в Парижі, завтра я обідаю чи то в Тур д’Ар-жана, чи то в Отель-Меріс. Мій побратим... француз... пан Бугру має там доповісти про спіритичні сеанси... даруйте, про спіри-туозні виклики, що він перевіряв». — «У Тур д’Аржан зовсім не так добре годують, як заведено думати, — промовила пані Вердюрен невдоволеним тоном. — Принаймні мене там годували препаскудно». — «Ба! Коли не помиляюся, живність, яку подають у мадам, найвитворніша кухня французька!» — «Ой лишенько! Звісно, їсти можна, — відповіла пані Вердюрен, відійшовши.
— А як приїдете наступної середи, то буде краще». — «У понеділок я їду до Алжиру, а звідти — на рігДоброї Надії. А коли я буду на розі Доброї Надії, то вже не зможу зустрітися з моїм зна-комитим колегою... даруйте, не зможу зустрітися з моїм побратимом». Залагодивши ці запізнілі перепросини, він покірно, у скаженому темпі заходився їсти. Але Брішо, зрадівши нагоді розповісти про інші відкриття в рослинній етимології, забалакав про неї і так зацікавив норвежця, аж той знову перестав їсти, подаючи знак, що можна прибрати його ще повну тарілку і перейти до чергової страви. «Один із Сорока безсмертних зветься Уссе, що означає місце, де росте «у», різак; у прізвищі премудрого дипломата д’Ормесона ви знайдете такий любий Вергілію орм, ульм, берест, від якого постала назва міста Ульм; у прізвищі його колеги де ла Буле — «було», березу; в д’Оне — «он», вільху; в де Бюсьєрі
— «бюї», букшпан; в Альбаре — «об’є», оболонь (я дав слово розповісти про це Селесті), в де Шоле — «шу», капусту, і яблуню
— в де ла Помре — «пом», — пам’ятаєте, Саньєте, той де ла Помре читав виклади тоді, коли доброго Пореля заслано на край світу проконсулом в Одеонію?» — «Кажете, що прізвище Шоле походить від «шу», — звернувся я до Брішо. — А назва станції перед Донсьєром, Сен-Фрішу, теж постала від «шу»? — «Ні, Сен-Фрішу — це Sanctus Fructuosus[24], так само як від Sanctus Ferreolus[25] пішло Сен-Фержо, але це слово зовсім не нормандське». «Він занадто освічений, він зануда», — тихесенько просо-коріла княгиня. «Мене цікавить ще сила інших назв, але про всі зразу не спитаєш, — сказав я і, звернувшись до Коттара, спитав:
— А баронеса Пютбюс тут?» — «Дяка Богові, нема, — відповіла пані Вердюрен, почувши його запитання. — Я спровадила її на відпочинок до Венеції, і цього року ми від неї вільні». «Я теж добув права аж на два дерева, — озвався пан де Шарлюс, — бо майже найняв домок між Сен-Мартен-дю-Шеном і Сен-П’єр-дез-Іфом». — «То це ж палицею докинути, маю надію, ви часто заглядатимете до нас у товаристві Чарлі Мореля. Треба тільки порозумітися з нашою громадкою щодо потягів, адже ви за два ступні від Донсьєра», — промовила пані Вердюрен; вона не тямилася, коли гості приїжджали різними потягами і не о тій годині, коли вона висилала коні. Вона знала, який крутий узвіз до Ла-Распельєр, навіть як загнути гака й рушити кружкома, не через Фетерн (на це йшло ще півгодини), добиратися важко — і боялася, що ті, хто приїде осібно, не знайдуть ландо у Дувіль-Фетерні або ж, не вирушивши насправді з дому, матимуть відмовку, нібито вони не знайшли у Дувіль-Фетерні коні, а спинатися пішки так високо їм не стало снаги. Пан де Шарлюс відповів на запрошення тільки безмовним уклоном. «У побуті з ним, мабуть, нелегко, надто вже він надутий, — шепнув, звертаючись до Скі, доктор; сам людина проста, хоч і не без гонору, він не приховував від Скі, що пан де Шарлюс для нього,— сноб. — Звідки ж йому знати, що на всіх курортах і навіть у паризьких клініках лікарі, для яких я «великий могол», за честь мають знайомити мене з усіма аристократами, які там є і які переді мною кирпи не гнуть. І мені від цього ще любіше жити на морських купанках, — додав він недбало. — Навіть у Донсьєрі полковий лікар, у якого лікується полковник, запросив мене поснідати і сказав, що я не осоромився б, навіть якби обідав з генералом. А той генерал — із княженецтва. Ще не знати, чиї шляхетські грамоти давезніші — барона чи його». — «Та ви не гарячкуйте! Барон із ходачкової шляхти, — відповів півголосом Скі і ще буркнув щось, чого я не дочув, уловив тільки кінець: «лозтво»; та я й не дослухався до їхньої балачки, бо наставляв вуха на те, про що Брішо правив панові де Шарлюсу: «Ні, мабуть, я вас розчарую: у вас лише одне дерево, бо очевидно, що Сен-Мартен-дю-Шен — це Sanctus Martinus juxta quercum[26], але слово «іф» може означати зовсім не «тис», а бути коренем слів ave, eve, що означає «вогкий», як, наприклад, ув Авейроні, Лодеві, в імени Іветта, і заховалося в нашому кухонному вжитку, в усіляких там помийницях
— «ев’є». Це — «ло», вода, яка по-бретонському вимовляється Стер, Стермар’я, Стерлаер, Стербуест, Стер-ен-Дрейхен...» Кінця фрази я не розчув, бо,
