Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен
І він замовк на півслові. Відвернув від мене очі й стомлено втупив їх у камін. Я не став наполягати далі.
Оце так я колись запитав його навпростець, уже давно. А тепер мав до нього інше запитання. Коли він вважає, що добро доводиться робити із зла, бо більш нема з чого, то чому ж так переполошився й став так дбайливо оберігати лікарню Віллі Старка від брудних лап Малюка?
Було й ще одне невеличке запитання. Його я мав поставити Анні Стентон. Воно виникло в мене того вечора на причалі над повитою туманом річкою, коли Анна сказала, що пішла до Адама «поговорити про це» — про зроблену йому пропозицію очолити лікарню Віллі Старка. Ті її слова збудили в мені невиразний неспокій, щось муляло мене, наче сверблячка, коли руки в тебе зайняті і ти не можеш почухатись. Одначе тоді за розмовою я не мав часу зміркувати, в чому річ, що саме занепокоїло мене. Отож просто відсунув усе те вариво на край плити, щоб допрівало. І так воно допрівало кілька тижнів. Але одного дня зненацька перекипіло через вінця, і я збагнув, у чому річ: а звідки Анна Стентон довідалася про ту пропозицію?
Одне я знав напевне: я їй нічого не казав.
Може, їй сказав Адам, і тоді вона пішла до нього «поговорити про це». Отож і я подався до Адама, що з ранку до ночі працював як проклятий, бо до повсякденної практики в клініці та викладання додалася тепер робота, пов’язана з будівництвом нової лікарні, отож він не мав і хвилини вільної і, як сам сказав мені, уже з місяць не доторкався до фортепіано. Очі його холодно дивилися на мене із змарнілого від недосипання обличчя, і він виявляв до мене перебільшену чемність, надто густо полаковану як для друга дитинства. Перед лицем такої чемності я не одразу набрався духу поставити йому своє запитання. Але зрештою таки поставив. Я сказав:
— Адаме, того першого разу, коли Анна прийшла до тебе поговорити про… про ту роботу… ну, ти знаєш, про лікарню… ти їй перед тим щось…
Та він наче скальпелем одрізав:
— Я не хочу про це балакати.
Але мені треба було знати. Отож я докінчив:
— Ти їй щось казав про ту пропозицію?
— Ні,— відповів він,— і повторюю, я не хочу про це балакати.
— Гаразд,— почув я глухий, наче не мій голос.— Гаразд.
Адам пильно глянув мені в обличчя, тоді підвівся з крісла й ступив до мене.
— Пробач, Джеку,— сказав він.— Пробач, Джеку. Я дійшов до ручки.— І легенько труснув головою, немов відганяючи від себе сон.— Хронічно не висипляюся,— пояснив він. Тоді ступив ще крок до мене (я стояв, прихилившись до полиці каміна), знов поглянув мені в обличчя і, поклавши руку на моє плече, вів далі: — Ти вже мені пробач, Джеку… що я так розмовляю… Але Анні я нічого не казав. Пробач…
— Забудь про це,— мовив я.
— Забуду,— погодився він, силувано всміхаючись і поплескуючи мене по руці,— якщо й ти забудеш.
— Та звісно,— сказав я,— звісно, що забуду. Атож, забуду. Зрештою, це й не важить нічого. Хто їй сказав. Мабуть, сам же я й сказав. Просто з голови вилетіло.
— Я не про те,— спинив він мене.— Забудь, як я повівся з тобою. Дав волю своєму роздратуванню.
— А-а,— мовив я,— ти он про що. Та певне ж, забуду.
Якусь мить Адам вдивлявся в моє обличчя, і очі його затьмарила тінь невисловленого запитання. Він трохи помовчав, а тоді спитав:
— А навіщо тобі це знати?
— Та просто так,— відказав я.— 3 чистісінької цікавості. Але тепер я пригадав. Я сам сказав їй. Атож, а мабуть, не слід було. Я не хотів уплутувати її в цю історію. Просто якось з язика зірвалося. І в гадці не мав зчиняти гвалт навколо цього. Не думав, що…
І, поки я говорив, ота холодна, бездушна частина моєї свідомості — та стара діва, те дзеркало в туалеті, в яке дивиться п’яний, той хробак, що підточує самоповагу людини, той тлумач наркотичного кошмару, та мертвоголова, безгуба практичність, незмінно присутня на кожному нашому святі,— весь час ота частина моєї свідомості промовляла: «Ти ж тільки загрузаєш усе глибше, брешеш і загрузаєш усе глибше, замовкни вже, йолопе!»
А Адам, бліднучи, промовив:
— Та не було ніякого гвалту. Що це ти кажеш?
Одначе я вже не міг спинитися — як ото не можеш спинитися на вкритому ожеледдю спуску за гребенем пагорба, не встигши вчасно натиснути на гальма, і в захваті відчуваєш, як стрімко ковзають униз нерухомі колеса, і ти ладен голосно засміятися, і тобі так легко й хороше, наче в дитинстві.
Отож я говорив далі:
— Ну, не те щоб гвалт… просто даремно я напустив її на тебе… я не хотів ніяких прикрощів… от тільки…
— Я не хочу про це балакати,— сказав Адам і зімкнув щелепи, а тоді рвучко відійшов у дальший кінець кімнати і став, виструнчившись майже по-військовому.
Мені не лишалося нічого іншого, як піти, і його лакована чемність так виблискувала й заморожувала, що моє «бувай, друже» застрягло у мене в горлянці, мов шматок черствого кукурудзяного коржа.
Але не він сказав Анні. І не я. Хто ж їй сказав? Поки що я не мав на це певної відповіді, окрім хіба тієї, що хтось не втримав язика на припоні, щось проточилося назовні й пішов поголос. Мабуть, я вдовольнився цією відповіддю — якщо справді вдовольнився,— бо мені було найлегше на неї пристати. Проте глибоко в душі я знав, що Хазяїн ніколи не дасть волі язику — хіба тільки тоді, коли це йому потрібно, а тут він не міг не розуміти, що кинути таку кістку на жорна поговору — чи не найпевніший спосіб назавжди відрізати собі всі підступи до Адама Стентона. Я добре це усвідомлював, проте мій розум замкнувся, наче скойка, коли на неї падає тінь. Бо ж і скойка хоче жити, хіба ні?
Але я таки дізнався, хто сказав Анні Стентон.
Був прегарний ранок у середині травня, саме такий ранок і така година — десь пів на десяту,— коли весна, про яку ти вже майже забув, востаннє нагадує про себе: повітря мало ледь помітний молочний відтінок, а ген за вікном я бачив над
