Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс

Багнув ще і ще танців, іноді ні з того ні з сього підхоплював тестя і вшкварював ще й з ним. Хоч пан воєвода і не скаржився на здоров’я, але й він довго не витримував.

Потім Марина танцювала з батьком, а далі всі родичі Мнішеків ще і ще вдавалися до свого любого краков’яку: веселитись — так веселитись!

З анонімного «Щоденника Марини Мнішек»:

«Церемонії в танці такі були: всі пани, які бажали служити в танцях при цариці, спершу цілували руку цареві, потім ішли своїм порядком, знявши шапки, пан воєвода із паном послом розташовувалися в самому кінці, тут же перед царем. Коли танцювали одні пани приближені, вони всі знімали шапки, крім посла (затятий пан посол ніяк не хотів розлучатися зі своєю мегеркою з пір’ям! — В. Ч.), котрий знімав її, лише проходячи мимо царя...»

Танцювали до упаду!

Танцювали напропале, веселилися теж напропале!

І це після безконечних — до ранку — танців 12 травня!

Цар Дмитрій світських руських танців майже не знав, бо провів своє життя то в чужих людей, то по монастирях, але танці простого люду були йому знайомі, і він хіба ж так витинав «Бариню» чи «Камаринського мужика».

О, як здорово і як талановито цар Дмитрій танцював — природжений танцюрист, не інакше!

Марина була в захваті від свого мужа і, трохи відпочивши, залишала трон і приєднувалася до нього, а він не знав спину. А приєднавшись, хіба ж таке витворяла, таке!..

А тим часом...

А тим часом на вулицях Москви веселилися поляки, гості Білокам’яної — напропале!

І веселилися, і буйствували теж наче напропале! Ігноруючи і місцеву віру — православ’я, що для них, католиків, не було вірою, і місцеві звичаї, які гостям належить шанувати.

Будучи гостями в Москві, поляки повелися як її господарі, вважаючи московитів заледве чи не своїми підданими, і почувалися окупантами у щойно захопленому краї.

Москва — доки цар з царицею день у день празнували своє весілля, а ночами празнували інше свято, свято любові, забувши, що треба ж хоч трохи іноді й головою попрацювати, тверезою, а не хмільною, — повнилася чутками, що їх уміло поширювали супротивники царя й цариці.

Чутки — одна одної вражаючіша, як у Першопрестольній казали, «из ряда вон выходящи», — збуджували московитів, налаштовували їх супроти свого владики. А ті, хто ще був за царя, губилися: невже то правда, що про Дмитрія розказують на вулицях, невже?

Змовники старалися.

Чим більше у Кремлі танцював цар на своїх безконечних гульках, тим більше старалися люди Василія Шуйського. І вже почали переходити до практичних заходів. У ніч з 13-го на 14 травня, з вівторка на середу, головний змовник, помилуваний від смертної кари царем, боярин і князь Василій Шуйський зібрав у себе спільників та однодумців (були там служилі бояри, торгові люди і всі, роздратовані діями поляків), і заходилися вони виробляти план бунту. Для початку вирішили відмітити білою глиною будинки, у яких постоєм стояли поляки (помалювати на них хрестики з боку вулиці), а вранці в суботу ударити в набат і захопити ті будинки. Інша ж частина повстанців тим часом ринеться на штурм Кремля.

Василій Шуйський шепотом (хоч стіни були товсті, а за стінами маячила надійна варта, яка й близько нікого не підпустить до гнізда змовників, але — береженого Бог береже) радив однодумцям:

— Треба, щоб горласті, у кого не горло, а ієрихонська труба, закричали народу... Що? А те, що... Ну, що поляки з литвою, мовляв, хочуть убити нашого... гм-гм... царика. А заодно й перебити думних людей — які за Дмитрія. Чи відсікти їх від Кремля. Коли народ повірить і побіжить бити поляків та захищати царя... гм-гм... батюшку, ми з головними силами кинемося до Кремля і візьмемося за царя та за його дєвку з Польщі, яку він, нехрещену, проголосив царицею... А коли візьмемося за царя, то баблятися не слід, цареві має настати кінець. Доки народ громитиме поляків, ми впораємося з царем та з його коронованою дівкою.

І закінчив, вимагаючи від своїх однодумців твердого слова:

— Так поклянімося ж, що очистимо наш святий Кремль від самозванця з його коронованою дівкою.

І змовники дали тверде слово підтримати свого заводія.

— Клянемося, боярине!!!

— Росія вас не забуде, — пообіцяв їм заводій, хоч ніяка Росія ні на що його й не уповноважувала. — І вас, і ваш подвиг в ім’я Росії-матушки!

А в царських палатах все ще танцювали й веселилися — теж напропале.

(У вірності боярина Шуйського цар Дмитрій не сумнівався. Ще б пак! Порятував його від смерті, має бути йому вдячний по гріб!)

Цар з царицею веселилися за принципом: сьогодні веселімося, а завтра... Завтра хоч і потоп!

І щиро вірили, що ніякого потопу завтра не буде.

14 травня 1606 року, МОСКВА, КРЕМЛЬ, СЬОМИЙ ДЕНЬ ЦАРСЬКОГО ВЕСІЛЛЯ

Це була середа, пісний день.

День, у якому, за православними правилами і традицією, мають бути відсутні — повністю! — м’ясні та молочні продукти.

День, коли чи не споконвіку на святій Русі варилися лише пісні страви, щі з кислої капусти, коли обіди доповнювали хліб та цибуля, коли всі говіли й ставали пісниками, суворо дотримуючись посту.

Боже борони у цей день вдаватися до скоромного. Всі мали ставати пісниковими, як ченці в Божих обителях, а вже веселощів та розваг і геть уникати, бо день такий називався пісницею.

Але Марина Мнішек (вважаючи, що її, як католичку, православні пости не стосуються,