У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

Отуплено плачучи в душі, ходила, як сама не своя, Ганна по двору, ламаючи руки,  мовчали чи й потиху плакали її настрашені діти. І коли у перший день арешту батька, вернувшись зі школи з Домашкою та Ярисею, на противагу всім, Петрик таємно радувався тому, то в наступні дні втіха почала зменшуватись і зникати, замінюючись острахом. Та геть зникла вона, як він, вернувшись зі школи, застав у навстіж відкритому дворі велику юрбу людей і отого знайомого йому Голика в шкірянці і реміняччі ще з якимось старшим із пістолем.

Спершу ще в підворітні у нього щось лише стрепенулося ляком у грудях, але потім він занімів, побачивши, що в їхньому обійсті діялося щось негадане.

За столом, накритим їхнім вишитим чистим святковим убрусом, на винесених із хати виточених батьком лавах сиділо кількоро чоловік спинами до ганку, і старший, стукаючи батьковою киянкою об перевернуті ночви, вичитуючи з якогось паперу назви речей, об’явив: “Шинеля червонокозацька і гостроверха шапка суконні, трохи ношені, разом – десять карбованців!” Їх підняв наймолодший “засідатель”, взявши із купи одягу на лаві.

- Беріть, люди! Вони ще геть цілі й недорогі, - обізвався старший.

- Дам п’ять карбованців! - вигукнув хтось із натовпу в отакій же, але геть зношеній  шинелі, викликавши тим чималу мовчазну паузу.

- П’ять карбованців! Раз! Хто дає більше? - стукнув виконавець киянкою в ночви.

- А скільки буде шинеля без шапки? - гукнув хтось із натовпу, видно, із комнезамівців.

- Без шапки? – зам’явся, оглядаючись на застільців, старший. – Вісім із полтинником! – об’явив згодом.

- За карбованця і коповика беру шапку, - знову гукнув незаможник, звівшись навшпинячки.

- Шапка козацька суконна, гостроверха, майже нова, півтора карбованці, раз! Півтора карбованці – два!.. Півтора карбованці – три! – стукнув він киянкою. - Клади гроші на стіл і забирай річ! – вирішально розпорядився він покупцеві, що викушкався із юрби і підійшов до столу.

- На шинелю, питаю, покупця немає чи що? Не чути, клади її, Гордію, до купи робкопові! – ткнув старший молодикові вказівцем.

- Костюмчики дитячі, бавовняні, неношені! - ніби батогом цьвохнув Петрика по серцю об’явою старший. - По п’ять карбованців кожний! – вдарило, як ляпас, знову школяра виголошення, вернувши на пам’ять брата Тодося і обур на матір, що забороняла їм із Грицем, а найпаче йому, хоч би раз поносити дарунок.

- То питаю: на костюмчики охотців немає? - примовк старший. – Пиши, Несторе, їх також робкопові, а ти, Гордію, клади їх до шинелі, - розпорядився він.

Розпродаж і купівля тяглися з обіду і до пізнього вечора. Гриць і Степанко та дівчата чипіли у вікнах, наглядаючи те “диво”, і лиш Петрик із школярською торбою через плече, стоячи на лавиці під хатою, спостерігав зблизька. Викрикування і вигукування були йому і болячі, й цікаві водночас.

Тим часом із двору повели залигану корову з телям, слідом викотилися розписані дрожки, впряжені Змієм і Вихором, що їх купив, розпанахавши Петрикові душу, радгосп. За дрожками знайомий хлопцеві дядько потягнув вчора ще непідступного й грізного, а нині на диво сумирного їх пса Лапка, що скавулів, волочачись на ланцюзі і з усіх ніг упираючись у спротиві. Серце Петрика розривалося і заходилося від жалю за ним, бо згадав, що ще недавно спав із ним у буді, як колись із Рябком, боячись батькових побоїв.

Насамкінець, по об’яві землі, Ліска і всіх будівель та млина, що передавалися радгоспові, і хати із садом та садибою, криницею та подвір’ям, які переходили із усіма меблями й годинником Райвикові, решта разом зі швейною машиною “Зінгер”, різним реманентом, струментом та начинням, верстатами, січкарнею, мішками ложок і люльок, вичинених шкір, посудом, підсвинком, бджолиними пнями, клунками збіжжя, круп і борошна була повантажена на радгоспні мажари, впряжені двома парами волів і бовкуном та чалим конем, те все викотилося із незвично навстіж розкритого подвір’я, як бачене у сні, і зникло на вулиці, ніби його й не було. В осінньому повітрі ще висів рейвах отого продажу з молотка, що навічно засів у свідомість і душу осирочених господарів. В моторошному отишші по всьому лишився наколений на цв’яха папірець з наказом: “Родині Янчуків  вибратися з обійстя негайно геть, бо в переобладнаній від завтра хаті буде навчатися дітвора, як у початковій школі. З огляду на те, що саботажник був червонокозаком, його родина комісією не висилається за межі республіки.”

У Петрика в голові ще звучали слова старшого: “Беріть стола із убрусом, товариші, і кладіть на фіру зверху. Ми завдання своє виконали.” Він ще довгенько, сидячи на т­ій же лавці коло хати, під шум листя в саду чув отой торг: “Чи мають члени комісії якісь зауваги? Немає? Отже, за невиконання плану поставок державі, частково оплаченого отут торгом, решта боргу буде передана судові для урахування його при вирокові опортуністові і саботажникові Карпові Янчукові”. Хлопець запам’ятав, як об’явив старший, що підписане те рішення було замісником голови Горішнім, виконавцями  Перцевим і Голиком та уповноваженими Ленським і Манцевим. Прізвища ті лишилися надовго і його пам’яті.

Ганна, не прийшовши до себе, не вірячи, що оте все не сон, у скулінні була сама не своя. Неймовірна раптова голість обійстя й хати,  залишеність її з дітьми всіма і всим, а ще лункі звуки від розмов дітей у голих хатах німили серце, що, здавалося ось-ось зупиниться в розпачі. Вона стояла при одвіркові довго, не маючи сил порушитися, адже лишилася по всьому з оравою і – з нічим!..

- Закрий, Домашко, брами й хвіртку, а ти, Ярисю, сходи до дядини Оксани і скажи їй переносити від нас за ніч дрова собі, - глибоко зітхнувши, наказала вона. – Не сиди і ти, Петрику, а пошукай смолистих скіпок та запали їх і каганця у Гриця, бо лампи ж також забрали в нас, - залилася вона, аж захлинаючись, сльозами. – Боже, за що ти караєш нас отак? За що на явну смерть нас спроваджуєш, Боже?! Як нам жити і чим тепер, після отакої тяжкої