У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко
Відтіпала вітрами на бетелях-галуззях дерев осінь рештки пожовклого листя та й уступила зимі господарювання, а та нанесла стільки снігу, що люди й не пам’ятали такого. Кучугури його досягали не лише до стріх низьких будівель, а залазили вистругами і на високі. Карпо і Тодось ще з ночі прокидали в снігу спершу в себе тунелі-нори, а потім, погодувавши худобу, кидалися те робити до Пилипа в поміч Оксані, бо господар її лежав уже більше місяця із малим Петрусем, догораючи в сухотах. Іржала в засніжжі кобила Зірка, - Чалого Пилип продав і, доклавши грошей, купив молоду кобилу з надією на приплід, - ревіли злякано Лиска й телиця Мавка, поки нарешті до них добралася господиня і нагодувала та напоїла їх, а Карпо та Тодось ще робили проходи до криниці, комори й сажика, а по них - чистили стежку на вулиці, неймовірно ухоркавшись за день. Та в наступні дні все повторялося заново, і так виснажувало міщан цілий тиждень, не даючи їм спочити і світ побачити, що старші люди в тому бачили кару божу і передвіщення лиха. Підсилювали їх страхи і наступні рідкісні морози.
Пилип і Петрусь, згораючи у лихоманках і стікаючи кров’ю, немов змагалися між собою в недузі, постійно вмиваючись потом у пропасниці, а від того терпла в душі Оксана і ниділи, не по роках дорослішаючи, Мариня-Марія, Кася-Катруся і Мотя. Лише малий Василько того не розумів і жив своїм життям, як опецьок, повний, на аж дуже вилукуватих ніжках, і бавлячись, і сплючи з пухнастим котиком Нявчиком.
Оксані хворі в хаті краяли серце і ятрили душу, бо і хлопченя, й муж “горіли на пні”: перестали їсти не лише риб’ячий “товщ” чи бурсучий смалець, а й молоко та масло, живучи на вузварі та сколотинах, приправлених Ганниним медом від Карпових бджіл у трьох пнях.
Дрімаючи ночами коло постелей хворих, Оксана вже не плакала, ніби закам’янівши, а смиренно чекала смерти сина й чоловіка, по яких вона залишиться вдовою, а діти її – сиротами, і надія на продовження Пилипового роду перейде на Василька, її доглядача в старості, якого їй треба ще виростити і підняти над доньками, що подружаться і підуть у чужі роди. Думаючи про майбутні сватання, вона собі чомусь уявляла старших удівців із сиротами-дітьми, а вертаючись подумки у власне минуле, на мить допускала, що з кимось іншим, мабуть, в подружжі могла бути щасливішою, ніж із Пилипком, і тоді спохопливо пошептом проказувала молитву: “Спаси і прости мене, грішну блудницю в горі!” Оте горе врешті зробило Оксану й геть неговіркою.
Закінчувалась зима: і сніжна, і морозна, поки в один із передсвітів Оксана не закалатала настирно у двері Карпової хати, як на пожежу.
- Йой, сестро рідненька! Йой, єдина моя! Йой, любі мої! - не ввійшла, а втяглася вона до хати в оберемку Ганни. - Немає в живих Пилипка! Забрав Бо-жень-ко йо-го, а нас ли-шив на му-ки! За я-кі грі-хи, пи-таю вас?.. Ой, бідна моя голівонька! Як же ми бу-де-мо сі жи-ти? Бо-жень-ку пра-вед-ний!.. За який гріх ти ка-ра-єш нас?..
З горем пополам усією вулицею третього дня врешті відвезли тіло покійного на геть засніжений цвинтар, проривши у двометровому снігу місце для ями та викопали її у мерзлому грунті. Карпо і Тодось три доби падали з ніг, поки справилися із тим та ще зробили з Левком і Явдокимом домовину і хреста. Людей у супроводі покійника ішло чимало аж на Гору. Дзвонили дзвони і в соборі, і на каланчі, як завжди, осмутливо і журно, розливаючись і в околиці. Плакали і голосили в путі і над ямою сестри покійного Дарина і Палазя, Шморгали носами їхні чоловіки і аж мліла над покійником Оксана, підтримувана Ганною, поки й спустили домовину та засинали мерзлогрудою землею.
На похоронах були ще Килина з Василем, Кузьма Сидорович із Марією Прокопівною, Явдоким із Олитою, Антось Бондаренко із Катериною, Леся Яремівна, Левко з дочками, сусіди і якісь міщанки-жалібниці та півчі. Відправу вів отець Онопрій із титарем Микитою Майбою, але на поминальний обід, зготований сусідкою Явдохою, Домкою, Мариною й Катрусею, прийшло людей із цвинтаря мало. І той обряд пройшов належно: з горілкою, що врешті розігріла поморожених людей, давши можливість виказати шану покійникові, як людині, батькові родини і червонокозакові.
Для двох Янчуківень: Дарини й Палазі та Карпа те, що Пилип був похований поряд із братом Андрієм, матерею Христею, сестрою Домахою та батьком Дорошем, ніби аж зменшувало жалобу, а ще коли врахувати оту муку, в якій жив останні місяці покійник.
Коли оті похоронні клопоти врешті забрали із остудженої хати всіх поминальників, Оксана-Ксеня вперше за кілька діб спробувала прилягти поряд із липким і гарячим Петрусем, але, і склепивши очі, заснути не змогла. Життя листалося перед нею, як туго складені в головку капусти листки, і не було жодного листка, не нужденного, не залитого сльозами й потом, чи й не скривавленого. Яріла і пекла душу любов’ю до покійника болюче-кривава рана, проткана, що канвою, горем і її непосильним трудом, спалахували і блякли в пам'яті лиця брата Гриня, братової Зосі, вуйка Богдана із вуйною Касею, яких вона, мабуть, уже й до смерти не побачить. Ще подумала: “Попрошу Ганку, най напише про мою біду тутки”, але згадала, що жиють вони в закордонні і подумки осудила навіть свою любов.
Отак у зітханнях, в прихованих сльозах та схлипах для Оксани минула врешті й зима із хурделицями, засніжжями й бурями, а разом із весною наближалася невідворотно і нова трагедія, бо Петрусь все більше виснажувався, немічнів, худ і ставав схожим на знятого із хреста, аж дивитися на нього було страшно. Та, по-правді, і дивитися на сина матері не було дуже коли за роботою. Ранками порала худобу з дівчатками, а потім сідала за верстат, і тряскала увесь день та ніч ляда, рипіли поножі й начиння, несамовито і гейби озлоблено бігав, фуркаючи, човник, візерувалися і пасма, і кути та покрутини на витканому полотні, ряднах та килимках. У тому тепер для
