У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко
Рубцювалося незагойне горе під весняними вітрами, що гуготіли в бовдурі, набухли і відбрунькувалися галуззя дерев, готуючись заквітнути, відпарувала, осушившись, земля і вкрилася стрілистим зелом, як врешті, згорівши в сухотних гарячках та залившись потом, якось під ранок перестав жити Петрусь. А перед тим спала гарячка, кашель затих, він за довгий час навіть поїв і навіть брався встати. Не голосила вже Оксана так, як по смерті Пилипа, не била себе в поли, а оніміло сіла над покійником, і, за сльозами не бачучи світа, скулила-скиглила-скімлила, бо горе запеклося в ній і скувало усе єство людини і матері. Поховавши малюка поряд із батьком, Оксана стала невпізнанно іншою, говорила тихо, мало і лишалася собі на умі. Ні дочки, ні рідні, ні сусіди більше не бачили її усміхненою чи звеселілою ніколи. Всю неймовірну пристрасть до праці вона ділила навпіл для догляду дівчат і Василька, аж упадаючи жертовно над ними. Повна сил, у тридцять п’ять років вона поховала разом із чоловіком і сином себе, як жінку, і лишилась лише заповзятою матір’ю та тяжкоробітною господинею.
Карпо і Ганна Янчуки, Палажка з Самілом Гармаші, Дарина і Грицько Вертепи не могли пізнати її, бо Оксана першою до них не обзивалася, відповідала помірковано, односкладно, ніби не при собі будучи. Так же вела вона себе і з замовниками, кількість яких не зменшувалася, а від неймовірної якості її виробів ще й збільшувалася. Ганна відчуженість зовиці та її переміну сприймала аж боляче, бо відчувала, що втратила щось щедре й щире, не знати, як та чому, ніби прогрішилася неждано-негадано перед Оксаною, як святою. Почували те ж до вдови і Пилипові сестри, хоч, правда, й менше за Ганну, бо жили дальше і бачилися куди рідше…
А в Україні, як рідко де в новоімперії, що день, то більше буяли несамовитство й сваволі, намічені Десятим з’їздом КП/б/ України – перспективи будівництва в містах, знищення куркуля, як класу, в селах, розгроми троцкізму та націоналістичного ухилізму серед інтелігенції в рядах партії при впровадженні першого п’ятирічного плану у так званому народному господарстві республіки. Суцільна колективізація в селах, організація радгоспу в Чигирині на базі отієї жалюгідної комуни вели до усуспільнення земель уже й колишніх червонокозаків, хоч Карпа із десятидушою родиною те до часу ще обходило боком при непомірних оподаткуваннях, із яких він ледь-ледь вилазив.
Янчук чомусь вірив, що те все тимчасове, і тому виплачував оті контрактації належно, а з дорослішанням дітей працював з потроєною енергією не лише для своєї родини, а й для Пилипової, найпаче в сінокоси й жнивування чи при молотьбі, але коли б не млин та мірчуки, тяжко сказати, як би вони всі зводили кінці з кінцями. Поряд із Карпом, як рівні, трудились і Тодось, Ганна й Домашка, навіть менші діти, окрім Степанка, що був основним доглядачем хворого Гриця, бо решта не мала на те часу. Карпо в отій праці несамовитів, шаленів, проймався пойнятістю, що виражалася в побоях Тодося й Петруся, а нерідко й Ганни, що ставала у захист синам.
І в результаті сталося неймовірне: після чергової бійки утік із дому Тодось - на радість решті дітей. Утік, нікому нічого не сказавши, одного ранку, і Ганна, розшукавши сироту Онисю, яку вподобав собі син, дізналася від неї, що він, завербувавшись на “Дніпрогес” чи в Запоріжжя, відбув у Черкаси, а звідти пароплавом поправився до місця. Лютував Карпо до нестями навіть у постелі, проклинав усіх дітей, на чому світ, бо весна ішла і несла безліч роботи, яку Карпові тепер було не осилити самотужки і яка лягала на плечі Домашки, Ярисі та Петрика.
Отак, через силу, поорались, обсіялись і посадились, - у такій напрузі, що Карпо та Ганна часом і зовсім не спали, геть виснажившись. Літо провели у сльозах, потові та Карпових бійках, справилися із жнивами, сінокосом та молотьбою, ба й вчасно здали в контрактацію бузівка і збіжжя, постячи і ждучи поросят, що були вже чималими кабанчиками. На чергу зводилися отави під коси, всихали картоплі під заступи, ждали тіпання плоскінь і матірка, вимочені у воді. Саме тоді у недільний день з’явився Тодось: зовсім інший, дорослий, з подарунками для всіх і навіть Оксаниних, окрім батька.
Не з дороги, а від Онисі, як вияснилося потім, в якої зупинився на кілька днів. Петрик саме читав батькові, як завжди, Біблію, коли брат із тяжкою валізою увійшов до хати. Батько вже дрімав майже, і поява Тодося його не лише збудила, а й осатанила, бо скочив із полика, як обпечений, на Тодося та кинувся того бити. Але сталося несподіване: Тодось не лише відбив батьків ляпас, а й швиргонув батьком так, що той оторопів, упавши сидьма на лаву поряд із столом. То був жах для всієї родини, а Карпа він паралізував, обезсилив, зламав морально, онімив і загнав у отороп, аж поки врешті він, скигливо стогнучи і нікому нічого не кажучи, вискочив надвір.
А в хаті Ганна з дітьми мовчки дивилися, як Тодось розкладав дарунки на лаві: матері й дівчатам разом із тіткою Оксаною й доньками Тодось привіз ситцеві хустини, Грицеві і Петрусеві – по б’язевому костюмові, а Степанкові й Василькові – по торохтілці, від чого всі хлопці були “на сьомому небі”.
- Живу у гуртожитку, працюю тяжко на розмісі бетону, який ще й вантажу на грабарочки. Заробляю по шістдесят карбованців місячно, але плачу за гуртожиток, за спецівки, за прання білизни, за харчі в їдальні, воду, електрику тощо. Купив, як бачите, собі доброго костюма, черевики і пальто на зиму. Сподіваюся з часом купити і ще дещо собі та Онисі, бо тепер їй привіз лише черевички та сачок. З Онисею не живу, а думаю забрати її колись до себе, як матиму своє мешкання та вона згодиться стати мені дружиною, - і хвалився матері при всіх Тодось, і ділився наспіх планами на майбутнє. - З дому нічого не беру, бо не вважаю, що воно моє. Батька проклинаю навіки і за себе, і за вас усіх разом, прошу вас за це мене не судити - на інше не маю сил у собі. На тому бувайте