У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

- Не робив я того ніколи! Це наклеп і набріх на мене!

- Тоді поясни, звідки в них борошно, крупи й обметиця, вилучені нами?

- Я про це не відаю, то як можу вам пояснювати?

- Чого їм молоти або товкти у мене, коли там поряд у Ведмедівці і Мельниках цілий десяток млинів зі ступами? Це також наклеп і набріх на мене!

- Доведеться тобі сказати мені правду, саботажнику, ясно і ствердно, коли не хочеш стати калікою!

- Все сказане мною – правда, і від неї я не відійду, поки й живий буду. Говорив це в Чигирині Ленському і вам це повторюю.

- Руки! Руки на коліна! – сатаніє раптом Райхман, тяжко задихавши. – Укапіст Більський обізвав червонокозаків сліпими кошенятами, а їх командирів – дурисвітами, і ти ні слова не промовив йому в заперечу, не заявив потім ДПУ про зборище на тартаку, як годилося б. Як це пояснити?

- Чого б мав заявляти, коли там були присутніми чекісти? Та й не розуміюсь я на політиці, щоб судити, що воно і до чого та ким сказане!

- Ти, паскуднику, на чоновців своєї вини не спихай! – знову щось записав допитувач і почав листати, спльовуючи на пальці, купку паперів у фанерній папці. – Отже, на сьогодні досить! Підпишись ось тут і йди подумай належно про те, що нас тобі не обманути, і лиш один маєш вихід, як антирадянщик, – зізнатися чесно й правдиво.

- Наклепів, набріхів і намов, казав уже Ленському і вам повторюю, я не підпишу, бо не вам мене судити, а мені вас! Крові за радвладу ви не проливали, то яке маєте право від її імені засуджувати мене?! – погрізнів Карпо в обурі, не стримавшись.

- Будемо тебе судити, бо шкодувати, як бачу, даремно! Як не осудимо за поміч холодноярцям, то заправторимо на відробітки у Карлаг за саботаж разом із конокрадами, злодіями, гвалтівниками й убивцями, там тобі й кінець буде! – випроводжав Райхман Карпа з допитної у допр “подумати”.

- Відведи, здай і небарно вертай, Силантію, бо роботи в нас добавляється, сам бачиш. Та дивися в путі як слід за в’язнем! – наказав він покликаному міліціонерові.  

По відході Карпа Райхман спершу перечитував написаний протокол, а потім довго міряв комірку-кабінет із кутка в куток, заклопотано роздумуючи, як так сталося, що їхня виїзна група (він, Едельман і Геплер), яка досі возилася виключно із валютчиками, анархістами, терористами, шахраями та злодіями тепер перекинулася на революційну інтелігенцію, робітництво, а особливо селянство і червонокозацтво. Згадав, що якось у розмові голова Шевченківського окружкому Михайло Левкович докорив їм, приїжджим, за хижість і свавілля, безконтрольні і безкарні арешти невинних трудівників краю з відбиранням, а по суті грабунком землі, хоч закону про скасування земельної власності не було і земля передавалася державі у вигляді ТСОЗів, комун, колгоспів і радгоспів нібито на добровільних засадах.

Морочив його не лише план на хлібоздачу, якого не виконати, а й план на кількість “злочинців” для Карлагу і Сиблагу. “Щось воно не так тут, - здається, бачив перед собою всіх допитаних. – Нас зробили знаряддям сваволі Бергавінової групи перевертнів і безбатченків. План будь-якою ціною, - згадав він наказ Харківського ОДПУ. – А як його виконаєш? І потім, чому це Сергія Бергавінова, що дружив із працівником райспоживспілки, а пізніше своячком Мануйловим, раптом переводять першим комісаром аж Хабаровського крайкому? Щось воно не те,” – повторював про себе уже не вперше Райхман. Мучила його і перспектива неймовірного підвищення по службі, якщо будуть виконані плани хлібозатотівель і набору у трудові табори…

А приведений у набиту в’язнями камеру Карпо мовчки втиснувся на своє місце обік смердючої параші і, досі відчуваючи побої, якийсь час слухав чийсь шепіт поряд.

“Ми не в Європі, не в Азії, а поміж них – у сатрапії! Отож, ваші мірки, висновки і оцінки не підходять, бо трудівник у ній споконвіку працював і досі працює на паразитів, а їх же розвелося! Трудівник зневірився, що прогодує їх, сам при цьому не вмерши з голоду, і опустив руки, облінився, плюнув на все і ні в що більше не вірить. Знає лише, що його безпардонно шельмують, обманюють, ошукують, грабують, не цінуючи, як годівника. Будь-який капіталіст поціновує трударя, як джерело свого добробуту, а сатрапія, що по суті своїй тимчасова, тримається на временщиках, що плюють на народ і зацікавлені тільки у власній наживі й вигоді. Комуністів-фанатиків Сталін нищить безпощадно й безоглядно задля власного владопосідання і диктатури кагановичів і постишевих, як своїх вірноприслужців, прикриваючись гаслами індустріалізації й зміцнення Союзу…”

Не все почуте ясно зрозумів Карпо, до краю зморений і зболений, незчувшись, як і задрімав серед того пошепту. А снились Янчукові стрепехаті і якісь щетинисті хмари в небі, сивувато-свитні тумани над Ліском, темно-маревні води плес, озерець і ручаїв, кишені галявин та просвітки низького купола неба між дерев, пухкі подушки золотого листя під кронами. Осінь ніби хвалилася своєю неподібністю, різнобарвністю, багатством кольорів, мовчазним останнім листопадом, чаруючи Карпа.

Проснувся він різко від жаху, бо зненацька через його сон густою буйною травою Луки промчався витолочний табун чорних, як галки, коней. Карпо кинувся, було, прогнати їх геть, але кілька жеребів погрозливо погналися на нього, змусивши втікати із усіх сил, рятуючись. Прочумуючись від сну, він повільно приходив до себе, знову почувши шепіт поряд.

“Доля рідної землі, голубе, здавна турбувала наш народ, - падало йому до свідомості щось рідне й близьке. - А чому, питається? Бо захланці відбирали й відбирають у нас право на життя! Нашу слободу, рідні слово й культуру, народні звичаї й обряди, досягнення науки й техніки разом із натурою буття обплутують своїми імперськими: мовою, мисленням, уподобаннями, сплітаючи тенета суцільної бреханини, руйнуючи, нищачи й продовжуючи перемелювати іноінтелекти,