У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко
Виклик повістками Райвику на дводенні роботи - суботник і недільник – в комуну з гужовим транспортом показав багатьом міщанам справжній стан справ у очолюваній Антосем Бондаренком колись чернечій обителі. Дівочий монастир за два роки комуни був сплюндрований до невпізнання: огорожі й паркани велетенського двору - розікрадені, завалені й затоптані в багна, криті гонтом дахи будівель - подіравлені, реквізований у куркулів і звезений сюди реманент - порозкиданий і потрощений до жалюгідності, кілька пар коней і водовозний бовкун – доведені до шкапинястості; сміття, захаращеність, спустошеність, нужденність лякали, особливо у порівнянні з повсякчасними зразковими чистотою й порядком, доглянутістю й добробутом при ігумені й черницях. Самого Антося вбогі до жебрачого вигляду комунари обзивали ігуменом.
Обурювало Карпа й Пилипа, Левка і Явдокима – перші возили з Бору та з Лугу свіжо спиляні колоди, другі обслуговували тартак – те, що вибір на зріз дерев ніким не контролювався, при повалах давилися й нівечилися сусідні дерева, колись посаджені й доглянуті черницями, а тартак, що належав заправтореному кудись із великою родиною Січовому, був розкритий, поржавілий, із стрипихатими пасами.
На чернечих городах “мнихи” колись вирощували для себе й міста картоплю, кукурудзу, соняхи, квасолю, мак, боби, буряки, кавуни, дині, гарбузи, огірки, баклажани, перець, ріпу тощо. Родила в них заздрісно та на диво щедро й садовина: яблука, груші, сливи, вишні, абрикоси – жерделі й морелі, терен, шовковиці, а також смородина й порічки. Була в монашок і чимала пасіка. Не сотні, а тисячі карбованців виторговували вони у своїх ятках на ярмарчищі за дешеві овочі й фрукти, олію й мед, не кажучи вже про безбідне забезпечення своїх кількасот душ. Тепер ті городи й сади мали вигляд захаращених пустищ у бур’янах, а про пасіку вже й мови не було!
Та найбільш обурливим було те, що монастирські стайня, хлів і комора, дах на яких продіравився і затікав, були перенесені зі своїм начинням у чернечу церквочку з черепичним нестарим дахом: отож, і ребристі бовкун з конями, і збіжжя та січка, і кілька худих, як трястя, підсвинків, і пара десятків качок, що харчувалися з весни до осені на Тясмині ряскою та мальками, - все тіснилося тут.
Вицвілі, побляклі до сполотніння і заплетені павутиною образи святих в окладах і без них разом із херувимами дивилися зі стін та ікон і на отих мешканців, і на комунарів, і на міщан – суботників та недільників – такими скорботно-довірливими очима, що тих брали отороп, отетеріння й ошелешення. Скинутий із дзвінички надколотий дзвоник, під звуки якого міщани виросли, валявся в бур’яні, як металобрухт, хоч коштував колись чималих грошей. Карпо та Пилип у страсі навіть перехрестилися, як уздріли оте гріховно-єресне блюзнірство і неподобство у святій обителі. Байдужих серед “ударників” не було, і Антосеві Бондаренку довелося ховатися від людей…
Що більше держава робилася знову казармою, владці – її солдатами, а суспільство – отарою, тим заповзятіше велася українізація, і на Чигиринщині теж. Марія Прокопівна, Килина Якимівна та Леся Яремівна разом з учителями й учнями організовували жіноцтво, вели аматорство: і лікнепне, й виставкове, і хорове, з головою поринувши в просвітянство. Їм допомагали порадами Варвара Степанівна і особливо Кузьма Сидорович, на кожному кроці посилаючись на “настанови партії” та “рішення ЦК”, які ще безвідмовно діяли і спиняли у свавільствах навіть гепеушників. Вони, як індульгенції, прощали гріхи, були охоронними грамотами, довірчими кредитами, векселями права на діяльність і захищеність. Таран, начитавшись їх і жонглюючи ними, був недоступним ще й як люмпен і ніби соратець чекістів Золотарьова, Константинова, Лаканцева, Вербовецького, Ростовцева, Перцова та інших.
В родинах Янчуків усе текло своїм руслом, згідно виробленої системи життя-буття у неймовірно тяжкій праці до безпросвітку. І як їх не підкошували хлібо-, м’ясо- і молокоздачі разом з ударниками, добробут їх зростав, і колишні комбідовці й червонокозаки числилися в міськраді один заможником, а другий – підзаможником. У Карпа з Ганною робочою силою стали Тодось і Домка, хоч працювали часом непосильно й решта дітей, спочиваючи лише у школі. Поливка дерев і збір фруктів у двох садках, заготівля жолудів для свиней, груш-дичок, горіхів, глоду, терну, вишень у Ліску, печериць у Бору і випасання коней, корови й телиці входили в обов’язки дітей, з якими вони справлялися завжди бездоганно, а Петрик – ще й із особливою радістю, бо завжди мав у кишені лінзове скло, яким пропалював від сонця сухе листя або запалював багаття з висохлого моху, пам’ятаючи Архімеда.
В містечку ще буйно відмічалися свята і кипіли ярмарки із співочими кобзарями й баталіями, найпаче на Покрову й храмовий день, крутилася дідова Дукова карусель, скрипіли гойдалки, верещали дівчата. Зими ухоркували молодь, заганяли її в клуби й хати-читальні, що недавно належали “буржуям”-приватновласникам. А там було не стільки того читання, скільки співу, та такого, що йому заздрили і самі церковні диригенти. “Не на добро той спів, ой, не на добро!” - говорили споміж себе старші й літні, чуючи його. – “Як показилися, нехтемські душі! При “патретах”, як при іконах божих, голосять!..”
Петрик у недільні і святкові дні, якщо не грав зрана на пасовисько худобу, продовжував читати батькові ненависні Євангеліє, Часослов, Псалтир та інші книги, яких у батька додалося і по смерті дядька Харитона, і по прикупі та приносі із собору. Дідові були всі без початку і кінця, але цікаві тим, що в них писалося не лише про святих і пророків.
В одній з дідових книг перелічували всі чорти-дияволи: Сатана, Сатанаїл, Асмадей, Вельзевул, Люципер тощо, писалося про чаклунів, жерців, волхвів та знахарів. Знайшов він там і згадку про пастора Ульфілу при готському конунгові Вінітарові в літа 364-е і 378-е. Ті описи були цікаві хлопцеві не самі по собі, а назвами, які часто й вимовити було тяжко. Чіпка Петрикова пам’ять складала їх у сховки і зберігала надійно й надовго.
Скільки Петрик потім не підраховував отих літ до початку Руської землі у книжному тексті, він на 6360-е літо ніяк не
