Володимир - Семен Дмитрович Скляренко
Василіки розгублено переглядались між собою, київський князь, виявляється, володіє не тільки зброєю, він починає палити їх словом, він говорить ту правду, про яку бояться не тільки говорити, а й думати ромеї.
Володимир не тільки не кінчив, навпаки, починає говорити ромеям свою, руську правду, збуджений, розгніваний, а проте стриманий і гордий у гніві своєму, продовжував:
— І чому імперія забуває, що їй не кориться Русь? Ви називаєте нас худородними жителями Півночі, варварами — чому? Хочете знати — Русь тягнеться від Руського й Джурджанського морів до Полунощного океану, від Дунаю аж до Оральських гір. Русь володіє такими добрами, які вам і не снились. Люди її ніколи не ходили й не ходять у чужі землі, та й навіщо вони нам — уся ваша імперія менша, ніж наше поле над Руським морем.
Це були вкрай образливі слова — воєводи й мужі руські сміялись, василіки сиділи, мов води в рот набрали.
— Ми довго мовчали й терпіли! — запально продовжив Володимир. — Назовіть мені хоча б одного імператора, який побував би в Києві, щоб взнати нас — руських людей, щоб по-людському говорити з нами… Ні, такого імператора не було, імперія говорить з нами, як з якимись печенігами чи хозарами, через василіків, а то й купців… Що ж, які василіки й купці — така й мова. А ми не соромимось — до вас ходили й говорили, чи то в Константинополі, чи під його стінами, з вашими імператорами князі Кий, Олег, Ігор, княгиня Ольга і мій отець Святослав… Розмова, звичайно, бувала всяка: як зустрічають, так і проводжають…
Воєводи й мужі вже голосно тепер зареготали, василікам здалося, що їх шматує скажений гіперборейський вітер, — і ті, і ті розуміли, про які розмови під стінами Константинополя говорить князь Володимир.
— Скажіть імператорам Василеві й Костянтину, — закінчив Володимир, — що я хочу й буду надалі говорити з ними тільки як рівний з рівними і що цього вимагаю не я, а вся Русь.
— Божественні імператори подумають, подбають, — забурмотіли перелякані василіки.
— Ні, — перебив їх Володимир, — імператорам нічого думати й гадати. Руські люди терпеливі, але всяке терпіння докінчується…
Василіки переглянулись між собою.
— Князь Володимир хоче одержати від імператорів високий чин куропалата?[154]
Він посміхнувся.
— Божественні імператори не заперечують й згодяться дати князеві Русі вінець кесаря…
Князь Володимир розгнівався:
— Імператори ромеїв, як я знаю, давали вінець кесаря каганам Болгарії, а потім били і кесарів, і болгар. Я не візьму від них ні чепа куропалата, ні вінця кесарського; хочу й мушу мати корону василевса.
Василіки лютували, вони кипіли від обурення.
— Але ж корону василевса може носити тільки порфірородний…
Це була образа, виклик зухвалому київському князеві, на які він міг відповісти також образою. Володимир справді був ображений — за себе, за всю Русь. Проте він себе стримав і продовжив, ніби й не чув слів василіків:
— Корону василевсів вимагає Русь… А щоб імператори ромеїв надалі ніколи нас не зраджували і щоб Русь справді була рівна з Візантією, імператори Василь і Костянтин мусять дати мені в жони сестру свою Анну.
Василіки могли ждати будь-чого від зухвалого князя, тільки не цього.
— За божественним установленням імператори ромеїв не можуть родичатись будь з ким, а тим паче з невірними жителями Півночі…
— Мені відомо, що імператори віддали свою дочку за хозарського кагана, а ще одну за сина короля Гуго від рабині.
— Син короля Гуго був онуком імператора Карла Великого, а за родичання з хозарами церква наклала на імператора анафему…
— Скажіть імператорам вашим, що ви говорили з князем Володимиром — онуком князя Ігоря, який стояв колись під стінами Константинополя, сином Святослава, що бився з Іоанном Цимісхієм на Дунаї. І нині я, якщо не домовлюсь з Херсонеса, говоритиму з імператорами разом з болгарами під стінами Константинополя. От і все! На цьому ми, мабуть, і кінчимо, василіки!
Тоді патрикій Сисіній сказав:
— Ми домовились про все з тобою, княже Володимире, і нині їдемо, щоб говорити з імператорами. Ми певні і будемо молити Бога, щоб швидко бути в Константинополі і так само швидко повернутись назад. Але в нас лишилось ще одно — про Херсонес, ти обіцяв говорити про нього, коли укладемо ряд.
Князь Володимир посміхнувся.
— Це правда, — сказав він. — Я обіцяв говорити про Херсонес після ряду. Що ж, скажіть імператорам, що я дам їм Херсонес як віно[155] за царівну Анну.
Після цього василікам справді нічого було запитувати.
Князь Володимир простягнув руку до вікна й показав на білясті хвилі, що починали борознити синь моря.
— Гіперборейський вітер швидко пожене кубари[156] ваші до Константинополя, — закінчив він, — а тим часом подме теплий вітер полуденний, принесе їх назад з рядом, данню і всім, про що ми домовляємось. Щасливого вам путі!
Того ж дня василіки ромеїв вирушили до Візантії.
Розділ п’ятий
1
У Константинополі дуже швидко довідались про те, що ранньої весни до Херсонеса попливло сотні дві лодій київських з воями під знаменами князя Володимира.
Війна?! Так, імператор Василь розумів, що князь київський вирішив помститись за своїх воїв, які загинули під Абідосом, за те, що Візантія порушила ряд з Руссю, за все, що вчинив він, Василь, і всі імператори колишні.
Воювати з київським князем? О ні, Візантія ледь стримувала наступ болгар у Фракії, Македонії й на Пелопоннесі, у Малій Азії не стало Варда Фоки, але однаково то в тій, то в тій фемі спалахували повстання, — імперія була безсила, вона не могла воювати на своїй землі, а тим більше в далеких Кліматах.
Крім того, похід князя Володимира на Клімати мав, либонь, більше значення, ніж у яке інше місце, — у Візантії рік за роком спалахував голод, житницею її були Клімати, тепер вони одрізувались від Константинополя.
Тому імператор Василь так швидко, почувши про похід князя Володимира, й послав василіків до Херсонеса, тому він тепер так нетерпляче ждав їх у Великому палаці.
І не тільки він — василіків з Херсонеса ждав Константинополь, вся імперія, життя й майбутнє якої висіло на волосинці.
І от нарешті
