Володимир - Семен Дмитрович Скляренко
Хвилі все дужче й дужче, перевертаючи каміння, били в береги, загрозливий голос з минулого, неминучість, а разом і страх перед завтрашнім днем вповзали в душу василевса Володимира.
Розвиднілось, коли князь Володимир повернувся до будинку стратига. Там стояла денна сторожа, яка дуже здивувалась, побачивши, що князь уже виходив з дому. Ще більше були здивовані воєводи й бояри, почт Анни, священики.
Усі вони низько вклонились князеві, коли він зайшов до сіней, розгублено й стурбовано подивились на нього, мовчали. Він відповів на їхнє вітання, пішов сходами на верх будинку.
Цариця Анна вже не спала, в переходах метушились її слуги, в самій спочивальні кілька жінок закінчували її одягати.
Коли князь Володимир переступив поріг, усі швидко вийшли із спочивальні, й вони залишились з Анною тільки вдвох.
Його здивувало, що, незважаючи на ранній час, Анна вже одягнулась у царський свій одяг — сріблясту з золотими пальметами[162] туніку, на голові її сяяла легка діадема з камінням, плечі прикривала червона хламида.
— Сьогодні у нас буде великий чи середній вихід? — запитала Анна.
Він навіть не зрозумів, про що запитує Анна.
— У Константинополі, у Великому палаці, — пояснила вона, — василевси роблять щоденно великі, середні й малі виходи: великі — в храм Софії, середні — до інших храмів, малі — в перший тиждень Великого посту, відповідно до яких одягають білі, пурпурові чи чорні одяги, показуються чи не показуються народу…
Князь Володимир посміхнувся.
— Я виходитиму до воєвод, бояр і всіх людей своїх, — відповів він Анні, — як і допреже, днесь робитиму те саме, що й завжди. З Херсонесом закінчено, треба збиратись і вирушати до Києва.
— Але ж ти вийдеш до сановників своїх, полководців, воїв?
— Я вже був у городі і ходив далеко до моря.
— Ти вже був у городі й ходив до моря? — Анна широко розплющила очі. — І з тобою були твої сановники, полководці, вої?
— Ні, — важко зітхнув Володимир. — Я вийшов у город, ходив до моря й довго там стояв…
— Один?
— Так.
Очі, обличчя, весь вигляд і рухи Анни виявили, що вона не розуміє, як її муж — князь Русі, і василевс Володимир — міг сам вийти з дому, іти до моря, довго там стояти — адже у Константинополі, у Великому палаці, все робилось інакше: там василевси й василіси жили, оточені етерією, кроку не сміли ступити без сановників, діяли так, як велів церемоніал.
— То ти зробиш вихід зараз? — все допитувалась вона.
— Так, — заспішив Володимир, — зараз ми вийдемо разом з тобою, підемо вниз і поснідаємо, а там я вирушу в город, щоб оглянути лодії, на яких ми поїдемо до Києва.
— А що мушу робити я? — здвигнула плечима Анна.
— Тобі також треба збиратись: дорога в нас буде важка й довга.
— Гаразд! — процідила Анна. Тепер вона зрозуміла свого мужа.
— Підемо! — сказав Володимир.
— Я готова, — відповіла Анна, оглядаючи свою туніку, хламиду…. Вона, правда, на якусь мить затрималась і зняла з голови легку діадему, поклала її в ларець, що стояв біля ложа.
Одразу за дверима спочивальні їх ждали воєводи, бояри, василіки, почт цариці, кітоніти, що тримали в руках довгі скрині з одягами імператора.
Коли Володимир і Анна вийшли із спочивальні, усі вони низько вклонились їм, воєвода Вовчий Хвіст ступив до князя, промовив:
— Оці гречини, — сказав він пошепки, — бажають одягти на тебе царський одяг і вінець.
Але князь Володимир і сам розумів, чого вони зібрались.
— У нас на Русі, — сказав він, — люди звикли одягатись самі, і князі їхні такожде. Царські одяги, бояри мої, візьміть і сховайте, я їх одягатиму, коли розмовлятиму з імператорами, а з людьми моїми буду аки князь.
Наперед виступили василіки.
— Василевсе, княже Володимире! — почав патрикій Фрігій. — Прийшов день нашого прощання, ми зробили все, нині збираємось рушати до Константинополя.
— Я також зробив усе, через що також збираюсь залишити Херсонес. Що ж, очевидь, ми побажаємо одні одним щасливої дороги.
— Ми від усієї душі бажаємо тобі й цариці щасливої дороги.
— Щасливого плавання й вам, василіки, зичу здоров’я, щастя, многих літ і сватам моїм, імператорам вашим.
— Дякуємо, василевсе-княже, бажаємо й тобі з царицею здоров’я, щастя, многих літ життя. Проте дозволь запитати, василевсе, як будемо виконувати ряд з Руссю? Хто з нас поїде тепер з тобою до города Києва?
— А навіщо вам їхати до Києва?
— Не про себе мовимо, ми їдемо до Константинополя, але певні, що з тобою до Києва поїде наш єпископ і священики.
— А чого їхати єпископу?
Василіки затялись.
— Імператори наші радились з патріархом Миколою Хризовергом, і він посилає єпископом на Русь Михайла…
— Марно молоді імператори ваші, — зло пожартував князь Володимир, — турбували старого патріарха вашого Миколу… Я сказав вам, василіки, коли посилав у Константинополь, що на Русі не буде єпархії візантійського патріарха, а буде наша, руська єпархія.
— Але ж і для цієї руської єпархії потрібен єпископ! — заволали василіки.
— А я маю вже єпископа, якого обрав сам.
— Хто ж він?
— Священик Анастас буде віднині єпископом на Русі.
— Анастас відступник, патріарх Микола наклав на нього анафему! — закричали василіки і сам єпископ Михайло.
— Патріарх Микола, — сказав князь Володимир, — може накладати анафему тільки на тих пасторів своїх, іже суть у Візантії, я ж, владою, даною мені імператорами, благословляю й призначаю єпископом Русі Анастаса Корсунянина.
Василіки й єпископи перешіптувались:
— Переклюкав[163] нас князь Володимир, як і баба його Ольга.
— Я слухав усе, що ви сказали, і сам сказав, що думав, — закінчив князь Володимир. — Будемо рушати в дорогу, зі мною в Київ поїдуть зодчі ваші, навчателі, хто з священиків хоче їхати в Київ — запрошую… А тепер прошу вас, дорогі гості, поділити зі мною трапезу.
Князь Володимир з Анною попереду, за ними бояри й воєводи рушили, а ще далі й гречини-василіки, священики попрямували до палати, де для них був приготований руськими воями щедрий сніданок: смажена журавлина, лебедина, солона веприна, копчені ведмежі шинки, качка, гуси, в’ялена риба з гирла Дніпра, що просвічувалась, як янтар, сочива з гороху й квасолі, всякі юшки, сирники, киселі, меди, вина, ол, кваси…
Тут було що поїсти, від чого упитись, дуже швидко образи й сварги потонули на дні келихів, корчаг, братин, незабаром з вікон полилась і залунала над морем величальна пісня.
5
Того ж дня князь Володимир, у білому платні, з непокритою головою, мечем біля пояса, разом з воєводами й
