Володимир - Семен Дмитрович Скляренко
О ні, виводити військо з Болгарії імператор Василь не збирається — того, що написано в харатіях, не буде надалі, нехай грецькі кораблі швидше пливуть до Херсонеса, імператор Василь велить своїм військам іти в Родопи! Так імператор Василь бореться за мир, так він знищить Болгарію…
А Русь, що імператорові Василеві Русь. Доки в Києві сиділи князі, Візантія боролась з князями, нині Русь — імперія, він боротиметься з нею.
З вікон Влахерна також видно Золотий Ріг, Пропонтиду, кораблі, що прямують до Босфору. Звідти дивиться на них Феофано. Це не та вже красуня василіса Феофано, що скоряла імператорів красою, а імперію — хитрістю, чварами, зрадою. Колись у неї були сили й здоров’я — вона розтратила їх у шаленому вихорі життя. У Феофано була колись краса — її називали, і не без підстав, кращою жінкою світу, за один її поцілунок, пристрасть, жагу вмирали, — тепер вона була нікому не потрібна, зів’яла квітка, кинута обіч дороги.
Маючи силу, здоров’я й красу, вона мала колись і друзів, що присягались їй у вірності й любові, але одних не стало — вона вбила їх власною рукою, іншим Феофано була вже непотрібна. Тепер вона сказала дочці своїй Анні, і це була, либонь, єдина правда, промовлена нею за все життя:
— Ти недобре робиш, Анно, що не виконуєш загаду свого брата Василя й не їдеш на Русь.
— Але ж ти говорила мені, та й сама я достеменно знаю, що брат мій Василь не зробив і ніколи не зробить добра ні тобі, ні мені.
Феофано зітхнула — це був, либонь, перший у її житті людський стогін.
— Так, — згодилась вона, — я тобі говорила й знаю, що мій син, а твій брат Василь — наш недруг, ворог… Справа, Анно, зараз не в ньому, — я пам’ятаю Константинополь і імперію тоді, — заплющила очі і замріялась Феофано, — коли на чолі її стояли жорстокі, дужі люди — Костянтин, Никифор, Іоанн, — тоді світ боявся імперії… Василь також жорстокий, але безсилий, він оточив себе такими ж безсилими, бездарними людьми, у нього немає вже навіть полководців, його військо — священики та ченці.
— Це страшно, мамо! — промовила Анна.
— Так, це страшно, — згодилась Феофано, — бо Василь, — він уночі приходив до мене, — може ще залити кров’ю Болгарію, може ще раз обдурити Русь, але, вір мені, а я добре знаю, наша імперія розпадається, загибаємо ми — ти і я, загибає імперія. Тому говорю тобі, Анно, їдь на Русь, там ти житимеш, матимеш честь і славу.
Анна зробила, як їй радила мати. З вікон Влахерна було видно, як кораблі грецькі один за одним входять у ворота Босфору, завертаючи, зникають за високими скелями.
Феофано зітхнула — тепер вона буде одна, зовсім одна у Влахернському палаці, скоро помре. І смерть недалеко — уже цілий рік Феофано хворіє, не може їсти, худне, в неї часто колотиться серце, паморочиться голова, німіють руки, ноги, безнастанно пече й пече під грудьми… Студениця[158] — так назвали лікарі хворобу, а від неї, як достеменно знає Феофано, немає вже рятунку.
І Феофано розуміє, що це — кінець, вона, що все й завжди перемагала, не може боротись з студеницею, на цей раз, і вже востаннє, переможе хвороба.
3
Тиша стояла й безвітря, Руське море неначе спало, в берегах біля Херсонеса ледь-ледь плескалась хвиля, лоно вод не тривожила жодна лодія.
Та ось на далекому обрії з’явились кораблі — чимало хеландій, памфіл, кумварій півколом ішли попереду, за ними на ста довгих веслах, розриваючи тупим носом воду й залишаючи по собі широкий слід, плив дромон із знаменом імперії на найвищій щоглі.
Тоді на стіни города й на скелі вийшли всі мешканці Херсонеса й вої руські — вони дивились, як кораблі з Константинополя обгинають вузький півострів, пливуть попід скелястим північним узбережжям, круто повертають на південь і заходять до спокійної затоки Символів.
Гостей з Константинополя зустрічали нові херсонеські протевон і стратиг, руські воєводи й вої стояли далі — на головній вулиці города, на сходах і біля базиліки акрополя.
Тільки кораблі стали в затоці й від них на берег по клали дерев’яні сходні — з памфіл і хеландій стали сходити василіки, що вже були раніше тут, кілька єпископів, священики — всі в барвистих ризах, ченці в темних рясах, всякі урядовці з відзнаками й нагородами, писарі з чорнильницями біля поясів.
А потім усі на березі розступились: раби несли по гнучкій сходні з дромона важкі, завішені голубими тканинами ноші, на яких хтось, либонь, сидів.
Ніхто не бачив, кого ж несли раби. Колихаючись на плечах, ноші пропливли між рядами священиків, ченців і урядовців. Ось раби вже за стіною города, завернули ліворуч, попрямували до будинку на пагорбі, де жив стратиг, от вони й зникли за колонами.
Аж тоді раби заходились носити з кораблів важкі пакунки, скрині, величезні корчаги, лантухи, — багато всякого добра було на кораблях, на березі виростала ціла гора дарунків.
У приміщенні біля олтаря князя Володимира ждали прибулі з Константинополя спафарії й кітоніти, що досконало знали, як належить одягати імператорів. Тут же було й кілька священиків з Києва, які мусили перейняти від них цю науку.
Кітоніти приготувались. На лавах під стіною стояли довжелезні й вузькі дерев’яні скрині, в яких лежав одяг, на столах ближче стояла сердолікова крабиця[159] і зі всім віссом[160] царським. Коли князь Володимир увійшов, кітоніти низько схилили голови. Вони одягли на нього довгу сорочку, натягли через голову схожий на мішок з прорізом угорі білий, шитий срібною ниткою в хрести скарамангій, підперезали широким, червоного шовку поясом, взули ноги в червоні гостроносі черевики, почепили на плечі червону, із золотою каймою хламиду, на шию лори.
Це було дуже незручне вбрання, якщо раніше у власному одязі йому було просторо й дозвільно, то тепер князь Володимир почував себе, як у тісному дерев’яному коробі, ворушитись було важко, комір хламиди врізувався в шию.
Князь Володимир увійшов у собор, там до нього приєдналось чимало бояр і воєвод, що ждали його виходу, спафарії, що тримали сердолікову крабицю.
До собору ввели царівну Анну. Вона була в сріблястому одязі, що облягав тонкий стан, обличчя її не було видно — голову Анни закривало густе покривало, що спадало на плечі
