Володимир - Семен Дмитрович Скляренко

Вої одразу вийшли, в наметі лишились князь з кількома воєводами, два невідомі ромеї.

— Хто ви й чому опинились вночі в полі? — запитав князь.

— Я, княже Володимире, — сказав один із них, одягнутий як воїн, — свіон, іменем Жадборн, служив у дружині ярла Фулнера, що йшла з тобою з Новгорода до Києва.

— Кому ж ти служиш нині — Херсонесу? — посміхнувся Володимир.

— Будь проклят Херсонес, ромеї і вся Візантія, — вилаявся Жадборн, — ми служили їм, не шкодували крові, немає моєї дружини, не стало ярла Фулнера, але що я від них маю? Я прийшов і буду служити тобі, княже.

Володимир нічого не відповів свіону, що заради золота зраджував своїм хазяїнам.

— А ти, — звернувся він до іншого втікача, — чого залишив Херсонес і прийшов до мого стану?

Старий чоловік у темній рясі, з довгим волоссям, широкою бородою, вусами, помітно хвилювався, відповів не одразу.

— Я священик, іменем Анастас, — вирвалось нарешті в нього.

— Ти священик?! — щиро здивувався Володимир. — Чого ж ти тоді прийшов сюди, до стану воїв?

— Я — болгарський священик, — відповів Анастас, — і саме через це прийшов до тебе… Так, княже, колись я жив у Болгарії, мав свою церкву в Доростолі, служив своєму болгарському патріарху Даміану, бачив там і отця твого князя Святослава… А потім Доростол взяли ромеї, нині престол болгарського патріарха в Охриді, але я не можу йому служити, бо константинопольський патріарх Микола вигнав нас з Болгарії. Так я й багато священиків болгарських попали в Херсонес, в город, де моляться золоту, а не Богу… Я зрікаюсь ромеїв, патріарха Миколи Хризоверга, жити в Херсонесі несила, ліпше йти до язичників, сіяти там Боже слово… Через це я й прийшов до тебе…

На столі горіла свіча, в жовтуватому промінні виразно було видно обличчя Анастаса. Чи можна вірити священику, чи правду він говорить?!

— А як ви пройшли? — запитав князь.

— У стіні Херсонеса є потайний хід, ним ми зараз і пройшли, — сказав Жадборн.

— Ви нам його покажете?

— Якщо твоя воля, ми тобі його покажемо й зможемо ним повернутись до Херсонеса, — промовив свіон, — але це дуже вузький хід, ним ледь може проповзти людина, а по той бік стіни завжди стоїть сторожа… Нині — темна ніч, ромеї перепились і сплять, з цього ми й скористались.

— Гаразд, — промовив Володимир. — З чим же ви прийшли?

— Я можу розповісти тобі все про Херсонес, — відповів Жадборн, — і допоможу, аби це гніздо над морем було знищене… Я знаю, де проходить водогін з Херсонеса, знаю, де тут, у твоєму стані, лежить грецький вогонь, вмію поратись з цим вогнем…

— Добре, — перервав Володимир свіона. — Завтра вранці ти розкажеш все це моїм воєводам. Нині іди з воями, покажи, де потайний хід до города.

До намету ввійшли вої і повели Жадборна. Князь і священик залишились удвох.

— Я також мушу йти? — запитав Анастас.

— Ні, — відповів князь. — Хочу з тобою говорити про віру й Христа. Ти не стомився, отче?

— Зовсім ні — про віру я можу говорити, скільки захочеш, вірно служитиму тобі, княже…

Херсонес тримався і, либонь, ще довгий час міг витримувати облогу — у домах його від затоки Символів аж до моря було досить борошна, щоб пекти хліб, запасів солоного м’яса й риби, у льохах стояли піфоси з вином. Далеко за городом, у горах, сховані були й цистерни, трубами, що проходили глибоко під землею, звідти невпинно текла вода, у городі всі пили й питимуть вдосталь, була війна, але працювали громадські терми, багаті херсоніти мали свої, власні терми й цистерни з водою.

Гірше було на західній околиці города, де жила біднота, — на неї лягав тягар війни, вони копали рови, насипали вали, стояли на стінах, але не мали хліба, забули смак м’яса й риби, мали досить тільки води…

І раптом у водогінних трубах стала зникати вода. Досі вона текла звідти могутнім потоком; невідомо чому, але цей потік одного дня почав слабнути, через кілька годин уже тік тоненьким струмочком, завмер, з труб водогону в городі якийсь час ще збігали, а потім впали останні краплини.

— Русь перекопала водогін… Ми не маємо чого пити! — котилось у Херсонесі від будинку до будинку, кинуло весь город у страх і розпач.

Багаті херсоніти кинулись замикати ворота дворів — віднині вони стерегтимуть, як пси, свої цистерни, шкода, що їм не спало на думку завчасу залити по самий верх піфоси, терми, льохи, двори…

Бідні! Їм стало важче, неймовірно важко — багачі видавали хліб скибками, а от не стало й води… Коли на гарячу землю впали останні краплини з водогону, вони вже хотіли пити; в хижах, халупах, землянках одразу затужили, заплакали жони, діти.

День, другий, третій… Як швидко минають дні, коли в людини є хліб і вода, і як повільно течуть вони, коли немає ні ковтка води.

Страшно, так, у ці дні в городі Херсонесі було страшно жити й ходити. Вода — тільки за неї служили тепер убогі багатіям, кухоль води — втім, ні, він був дорожчий, ніж золото, — кухоль води став мірилом життя… А тут — спека, безжальне сонце висить, як розпечена сковорода, в небі, горить камінь, земля, горять і душі людей!

Тоді князь Володимир і повів воїв своїх до стін Херсонеса… Передбачаючи це, стратиг города вночі велів підняти чимало бочок з водою на стіни, а начальникам відкрити ці бочки, коли руські вої почнуть наступати. Вої князя Володимира йшли до города, а на стіні ромеї пили воду — щоб одбити русів і знову напитись… Вода — звичайна, і навіть не звичайна, а стояча, заплісніла, — була на стінах, і вона впливала на воїв, як міцне вино, — в нестямі вони почали одбивати наступ — нехай вмерти, але пити ще й ще!..

Але чому вої князя Володимира стали, не лізуть, як раніше, на стіни?! Що трапилось, звідки це, невже саме небо стало допомагати на цей раз воям руським?! У долині перед Херсонесом стоять сифони, вони кидають на город страшний палючий грецький вогонь, а біля машини стоїть варяг Жадборн…

Вої на стіні стояли — їм нічого було одбивати наступ русів, позад них над городом вставали стовпи чорного диму — то палали будинки на північній і східній його околицях, ось закублились дими над західною частиною.

Не тільки вогонь руйнував і попелив город — від західних його околиць до палаців над морем бігли люди, у яких від згаги почорніли уста, — ремісники, рибалки, гончарі, раби з