Володимир - Семен Дмитрович Скляренко

— От і добре, — сказав Володимир, — будемо знати… А це, — він показав на воєвод, — моя старша дружина. Так з чим ви, василіки, прибули сюди?

Патрикій Сисіній затявся.

— Ми прибули сюди, — вимовив нарешті він, — щоб запитати, чому ти, княже руський, прибув до Херсонеса? — Сисіній знову замовк і кінчив: — Чому ти, княже руський, пішов війною на Херсонес і взяв уже його?

Князь Володимир засміявся, сміялись і воєводи, і мужі його.

— Дивно мені, — обірвав він сміх і опустив руку долонею на стіл так, що затремтіли харатії, а сама рука наче вросла в нього, — чому ви, василіки, запитуєте мене про це? Адже імператори ваші, посилаючи вас, достеменно знали, чому я сюди прийшов і чому так зробив, — він показав за вікна, де видно було обгорілі стіни, де легкий вітер розгонив хмару диму, а в морі стояли на укотях і похитувались на хвилі лодії руські.

— Гаразд, — сказав князь Володимир, — аще імператори ваші забули, нагадаю… Скажіть василевсам так: отці мої й діди багато браней мали й множество крові пролили, ратоборствуючи з Візантією. Чому? Не ми в тому винні, й не на наших руках запеклася та кров, бо ми ніколи чужих земель не шукали, інших племен не неволили, токмо захищали Русь, людей її. Імператори ж ромеїв, що мають безліч земель по заходу сонця й на полудневі, що мають багатства й науку, все налізали й налізали на нас, ставили свої городи тут, на березі нашого Руського моря, одвіку лізли на Дон і Ітиль — руські ріки, насилали на нас печенігів і інші орди.

У той час, коли толковини тлумачили василікам слова князя Володимира, він мовчав, дивився на них, а тоді повів далі:

— Руські люди терплячі, ми шукали не брані, а токмо миру — у нас є ряд з Візантією, укладений князями нашими Олегом, Ігорем і отцем моїм Святославом, а від землі вашої підписаний імператорами Львом, Олександром, Костянтином, потім Романом, Костянтином і Стефаном, а ще пізніше Іоанном. І ми ці ряди писали не по промислу Бога, руські люди платили за них кров’ю, кожна літера в них — це тисячі мертвих уже нині наших людей, горе Русі…

Василіки мовчали — вони зрозуміли, що то за харатії жовтіють на столі перед князем Володимиром, чому він поряд з ними поклав свою важку руку.

— Нині ж на Херсонес я пішов, узяв його й сиджу тут через те, що минулого літа ще раз хотів утвердити ряд з Візантією, на просьбу імператорів Василя й Костянтина послав у Константинополь шість тисяч воїв, вони, ви також знаєте це, врятували імператорів ваших, дві тисячі моїх воїв склали голови під Абідосом… А імператори не дали дані воям, вони не додержали ряду з нами. Ось через це я й прийшов у Херсонес; не домовлюсь звідси з імператорами — піду в Болгарію, будемо утверждати новий ряд під стінами Константинополя… А тепер, — закінчив князь Володимир, — я мушу вас залишити з мужами моїми. Ось на столі лежать харатії наші — почитайте їх.

Наступного дня вранці князь Володимир ждав василіків у тому ж домі, в палаті. В ній усе було, як і минулого дня, на столі так само лежали харатії, але ніч не пройшла марно — василіки мусили пригадати, що писали колись імператори в рядах своїх, князь Володимир у цю ніч радився з воєводами, боярами, мужами земель і купцями, що скаже василікам.

І він почав:

— Надіюсь, василіки прочитали харатії, знають тепер, що мусили робити імператори?

— Імператори Василь і Костянтин ще тоді, коли ми збирались сюди, сказали, що вони утверждають усі ряди імператорів давніх.

— Ми їх такожде утверждаємо, — сказав князь Володимир, — але після всього того, що сталось, мусимо вже дещо додати до них.

Василіки слухали.

— Зате імператори Василь і Костянтин не додержали ряду, укладеного через василіків позаминулого літа в городі Києві, мусять дати нам дань по двадцять гривень за всіх живих і мертвих воїв, іже були в Абідосі, — живим на прожиття, у мертвих залишились родини, — а городу Києву дві тисячі гривень.

— Ми скажемо імператорам нашим, — забурмотіли василіки й одразу ж виправились: — Ми згодні дати дань за живих і мертвих руських воїв.

— Ця дань буде справедлива, але це ще не все, — повів далі князь Володимир. — Минулого літа нашим воям не тільки не дали дані, а хотіли їх послати в Болгарію. Чому? Ще в Адріанополі, а потім і в Доростолі мій отець Святослав, розмовляючи з Цимісхієм, вимагав, аби імперія залишила й не чіпала землі болгар, яка їй не належить. Я такожде говорив про це василікам у Києві. Чому ж імператор Василь іде й іде в Болгарію?

— Не імперія нині нападає на болгар, — щиро признались василіки, — болгарський коміт Самуїл іде й іде проти Візантії.

Князь Володимир засміявся.

— Коміт Самуїл воює з імператором Василем у горах болгарських, і Фракії, й Македонії — там і вирішуйте свою сваргу. Але легіони імперії стоять нині над Дунаєм. Проти кого націлені їхні списи? Проти болгар? Ні, супроти Русі… Пишіть: Візантія да не неволить сусідні землі свої, да повік не загрожує Русі з-над Дунаю…

— А Корсунська земля? — скипіли василіки. — Князь Володимир не загрожує, а ступив на нашу землю, взяв Херсонес, що скажемо ми імператорам про цей город?

Князь Володимир не квапився з відповіддю.

— Правда, — промовив нарешті він, — Корсунська земля, сиріч Клімати, — то ваша фема, і князі руські писали, що не імуть власті на цій землі, що Клімати не підкоряються їм. Від цього не відступаю, про землю Корсунську пишемо по старому ряду. І Херсонес був вашим городом. Проте давайте поговоримо про город цей пізніше, коли кінчимо весь ряд… Обіцяю — вашого собі не візьму.

Слова про Херсонес збили з толку й дуже стурбували василіків імператорів — чому ж князь Володимир, укладаючи ряд про Клімати, не хоче зараз говорити про Херсонес, невже ж він думає залишити собі цей город?.. Адже Клімати без Херсонеса — тіло без голови!.. Та ні, він сказав — вашого собі не візьму, отже, не візьме й Херсонес.

Втрутились купці:

— І про куплю-продаж скажи їм, княже!

— Правда! — згодився князь Володимир. — Ми говорили з василіками в Києві — не можемо так, як нині, торгувати з Візантією.

— Імператори