Вітри сподівань - Володимир Кільченський

Підлужний наказав усім готуватися до вилазки, а сам рушив до сотенного вициганити хоч двійко шабель. Петро сидів разом з Макаром, і вони в якійсь тузі обговорювали козацькі справи.

— Пане Петре, Макаре! Нам хоч би дві шаблі конче потрібні. У Санька та Володимира одні обрубки, — з жалем мовив Андрій, звертаючись одночасно до обох.

— Присядь, Андрію, присядь! — тихо каже Петро, показуючи на місце поряд з ним. — Сидимо з Макаром, згадуємо, з ким ми десятки років козакували, а вони осьде полягли. Ніхто з нас і не гадав, що знайде тут свою долю… — продовжив Петро, поклавши правицю на плече Андрія..

— Кепські наші справи, Андрію… Попереду німці перетнули нам шлях, аби вирватися з цього клятого лісу, а позаду — болото, — знову в роздумі мовив Петро.

А Макар мрійливо мовив ні до кого:

— А за болотом Дніпро наш синьоводий тече собі і тече аж до Січі. А там і море неподалік…

Андрій увесь просяяв і, підвівшись, звернувся до старшин:

— Так, панове, перейдемо болото, а там — на плоти і до Києва нашого!

— Добре було б на плоти, та до Дніпра треба ще дістатися, а Радзивілл не дрімає… Обсіли нас, а може, вже і побіля Дніпра чекають, — відповів на те Макар.

— Пустіть нас у той бік, ми рознюхаємо, де позасідали ті литовці, а вночі накинемось, виб’ємо собі шлях до Дніпра! — запально мовив Андрій, хапаючись за ляську шаблю при боці.

— Охолонь, Андрію, охолонь! По обіді йдемо до полковника, звісно, треба рятувати люд із цієї комариної пастки, — застережливим голосом сказав Петро.

— Так, а з шаблями як? Обрубками литовців не подолаємо, підкиньте… Та й ладівничок би незайве… — прохальним голосом закінчив розмову Андрій.

Макар, глянувши на Петра, махнув рукою і повів за собою Андрія. Зупинилися побіля декількох возів, і Макар ледве не зі сльозами в голосі мовив:

— Оце, Андрію, те, що лишилося тільки від нашого обозу. Поранених ні на чому буде вивезти…

Піднявши полог, дістав дві ляські шаблі й простягнув Андрієві:

— Беріть хлопці зброю в руки… Нікому нас звідси визволяти, до Подобайла ще ніхто не пробився, а ці — під боком.

— Не схибимо, пане Макаре, а до Подобайла пошлете… доліземо й навкарачки до нього, якби витягнув з біди, — мовив Андрій і заспішив до своїх.

Доки чекали на повинності від Петра, Андрій почав обходити сотенців, вітаючись зі знайомими, піднімаючи доверху руку, зігнуту в лікті. Хлопці віталися, але в голосах кожного не було козацького запалу, воно, звісно, не за поразкою вони сюди прийшли і не віддавати козацьке тіло на розтерзання ворога. Присів побіля десятки Крупені, яка заповзято готувала зброю, лагодила одяг та чоботи.

— Брате Володимире, недарма ми луки ладили, бачиш, невідомо, скільки нам у цьому лісі просаджувати! — скрушно мовив Андрій, притримуючи довгу палицю, яку той обробляв на списа.

— Твоя правда, Андрію, а ти блукаєш, все Ярему надієшся десь угледіти? З його десятки он той живучим виявився, погомони з ним… — співчутливо мовив Крупеня.

Андрій хутко пішов до хлопця, що старанно мантачив свою пощерблену шаблюку.

— Здоров був, брате! А ти вчора не бачив, куди Ярема подівся, десятник твій? — з надією в голосі спитав Андрій.

Той підняв голову і, признавши в Андрієві товариша Яреми, опустивши очі, відповів:

— Першу бійку ми витримали добре, дали перцю пернатим,[106] крила їхні сатанинські злітали разом з головами…

Та замовк, понуро дивлячись на свою пощерблену шаблю. Андрій присів побіля нього, обійнявши за плечі:

— Розповідай далі, братику. Не край мені серце, ти бачив, як він загинув? Мені це треба знати, побратим він мій…

— Вдруге, як пішли ми на лаву тих дідьків, Ярема вирвався вперед, а там я дивився тільки, аби не накололи на ту залізяку, рубав ті кляті піки… Не одного нашого вони проштрикнули, — тихо договорив хлопчина, так і не підвівши погляду на Андрія.

Андрій мовчки звівся на ноги і, злегка давши йому по спині штовхана, відійшов собі далі. Побродив ще невеликим табором, надіючись, що хтось його окликне розповісти про його побратима, але козаки були зайняті своїми справами, готуючи на ворога зброю.

Повертаючись до своїх, Андрій завернув до сотника, сподіваючись якимсь чином розвіяти свій смуток. Невеликий гурт козаків сидів побіля Петра, оточивши його півколом.

— Підходь, Андрію… От сидимо, оплакуємо своїх, що і похоронити не встигли по-нашому, а по обіді молебень вчинимо, все, що можемо, — заради душ їхніх! — сумно сказав Петро. — Я бачу, ти снуєш в невідомості, Ярему шукаєш? — спитав співчутливим голосом.

Оглянув гурт побіля себе і прохально промовив:

— А можливо, хтось і бачив