Зірки Егера - Геза Гардоні

Гергей одразу ж прочитав папірець, тільки-но його сунули йому в руки. Там було написано:

«Пред'явники цього, п'ятеро італійців-співаків, належати до моєї дружини. Даний темесюк[61] видано мною для того, щоб їх ніхто не чіпав, коли вони перебувають не біля мене.

Гергей з радістю заховав папірець. Потім глянув на солдата. Де він міг бачити це обличчя і ці круглі, наче в сича, очі? Де?

Нарешті згадав, що напередодні ввечері солдат пив у корчмі в грека у товаристві моряків та поденщиків. Бурякового кольору ніс свідчив про те, що на судилищі в Мохамеда він неодмінно потрапить у число грішників.

— Ти теж поїдеш з беєм? — запитав Гергей, коли вони виходили за ворота, і тицьнув у руку солдатові срібний талер.

— Ні,— відповів солдат, зразу повеселішавши.— Велі-бей забирає з собою тільки підкопувачів і делі. З завтрашнього дня моїм начальником буде Ісмаїл-бей.

— Він ще не переїхав сюди?

— Ні, поки що він живе он у тому будинку, що оповитий диким виноградом.

І солдат показав рукою на будинок, що притулився до старовинної візантійської кріпосної стіни. Очевидно, він і збудований був з її каміння.

Ввечері схожий на сича солдат уже пропивав у грека свій срібний талер.

А наші молоді мандрівники вечеряли в той час у затишній мармуровій кімнатці. Вони їли плов з бараниною і радилися: чи повертатися їм на батьківщину разом з беєм, чи їхати самим?

Не було ніякого сумніву — небезпека чатувала на них на кожному кроці. Ще безсумнівніше було, що їм не пощастить визволити Балінта Терека.

— Нам краще повернутися разом з беєм,— сказав Гергей.— Це найрозумніше, що ми можемо зробити.

— Туркові я співати не стану,— пробурчав Мекчеї.— Хай йому співає грім небесний!

— Що ж, тоді вдавай, що ти захрип,— повчав його Гергей.— А чому б нам йому не заспівати? Є така приказка: «Хто їде — той і поганяє».

— А якщо стане відомо вдома, що ми розважали турка?

— Ну то й що? Ми їм співаємо тут, а вони нам вдома затанцюють.

Янчі не встрявав у розмову — він безмовно дивився перед себе очима, сповненими сліз.

Гергей поклав йому руку на плече.

— Не треба плакати, Янчі. Не вічно батькові носити ці важкі кайдани! Колись знімуть їх.

— Я так і не поговорив з татом. Він тільки встиг мене запитати про брата. Я сказав, що Ферке зостався вдома, бо якщо я загину в дорозі, то хай хоч один син лишиться матері.

Всі з мовчазним співчуттям дивилися на нього.

— Але який же я дурень! — не заспокоювався Янчі.— Перевдягся блазнем, щоб пройти до нього, хоча можна було навідатися і так. Тепер, після всього, що сталося, вже не підеш. Хоч би гроші я йому передав!

Циганка винесла порожній посуд. В кімнату зазирнув місяць і затьмарив світло каганця.

— Можна зробити ще одну спробу,— сказав Гергей.— Гроші в нас іще є. У тебе, Янчі, є тисяча золотих, у мене — триста. А в Мекчеї якраз стільки, щоб нам вистачило повернутися додому. В Еви теж є гроші.

Зайшла циганка.

— Підіть гляньте на турецького сича,— сказала вона.— Він уже так налигався, що навіть із стільця звалився. Турок частує, Шаркезі причащається, хоч сам іще не напився. Вони грають з Маті у кості.

Помітивши, що друзям не до сміху, циганка замовкла. Вона підсіла до товариства і, підперши руками підборіддя, втупилася в Еву.

— Новий бей,— вів далі Гергей,— напевно, теж полюбляє дорогі подарунки. Такий же хабарник, як і інші. Може, він підсобить нам чим-небудь? Гроші завжди служили ключем до всіх замків.

— Я все віддам, що маю! — пожвавішав Янчі.— Я життя своє віддав би!

— Що ж, тоді спробуємо востаннє.

— Як же ти вночі потрапиш до бея?

— Він одразу звелить тебе схопити,— сказав Мекчеї.— Вислухає тебе, забере гроші й тебе забере на додачу.

Гергей усміхнувся:

— Не такий я дурень. Я піду до нього не в такому вигляді, як зараз.

— А в якому?

— Перевдягнуся в турецького солдата.

Янчі схопив Гергея за руку.

— Ти