Зірки Егера - Геза Гардоні

Італійці нерішуче перезирнулися.

— Пане,— відповів Гергей,— нам треба один з одним порадитися. Але спочатку ти дозволь нам те, про що ми тебе просили.

— Охоче. А до кого ви хотіли пройти?

— До пана Балінта Терека.

Бей розвів руками.

— До Балінта Терека? Це складно. Він зараз у стофунтових.

— А що це таке — стофунтові?

Бей роздратовано махнув рукою.

— Він нечемно повівся з головним муфтиром...

Бей усе-таки виконав прохання італійців, доручив їх одному солдатові, наказавши йому вивести на подвір'я пана Балінта, хоче він цього чи ні.

Відчинилися ворота внутрішнього двору фортеці. Двір цей був трохи більший Ержебетської площі у Пешті. Гравці в шахи так само сиділи під платанами, тут-таки й Море спостерігав їхню гру.

П'ятеро італійців зупинилися у воротях, чекаючи, коли з'явиться пан Балінт. Його вивели із залізної клітки. Двоє солдатів несли його кайдани, щоб він міг пересувати ногами. Посеред подвір'я виставили неотесаний стілець і посадили на нього пана Балінта. Сам він не міг навіть зрушити з місця — кайдани були завтовшки в руку.

Так він і сидів, не знаючи, навіщо його посадили тут. Він був у літній полотняній одежі, без шапки, густа грива сивого волосся відросла до плечей. Півцентнерові кайдани відтягували його руки, що безсило звисали вздовж стільця. Старечі руки вже не могли підняти такий тягар. Обличчя було землисте, як у людини, знятої з шибениці.

— Заходьте! — солдат махнув співакам.

Ті вийшли з воріт. Поставали в один ряд кроків за п'ять від Балінта Терека.

Шахісти припинили гру. Що це? Яка чудова розвага: італійські співаки в Семибаштовому замку! Всі стали позаду Балінта, чекаючи пісень, а найбільше — танців дівчат.

— Ота молодша, то не італійка,— висловив сумнів перський принц.

— Хай їх там сто стоїть, а циганку пізнаєш зразу,— додав Майлад.

— Але решта — італійці.

Випадково всі були смугляві. Мекчеї — найширший у плечах, у Гергея — найстрункіша постава, у Янчі — найчорніші очі. Ева пофарбувала своє волосся горіховою олією... На голові у неї, як у всіх, була червона фрігійська шапочка.

Італійці зупинились як укопані.

— Ну, співайте! — підбадьорив їх солдат.

Але співаки стояли бліді й розгублені. У наймолодшого по обличчю покотилися сльози. Заплакав і другий юнак, що стояв поруч.

— Співайте, бісові блазні! — підганяв їх нетерплячий турок.

Але наймолодший із співаків заточився і впав до ніг в'язня, закутого в кайдани, обняв його за ноги:

— Тату! Тату, мій рідний!..

На відстані польоту стріли від Єди-кули, за вірменською лікарнею, стояла самотня зубожіла корчма. Мабуть, колись там був заміський будинок, якась гарна мармурова вілла ще з тих часів, коли Константинополь називався Візантією. Але час і землетруси розхитували мармурові плити, пообвалювали алебастрові балюстради терас і кам'яні квіти на вікнах, порозхитували сходи, а вітер понаносив у тріщини колон насіння бур'яну. Вілла перетворилась на дешевеньку корчму.

Туди заходив всякий люд, а її хазяїн, якого звали Мільціад, крім усього іншого, займався ще й скуповуванням краденого.

У цю корчму й привів циган наших молодих мандрівників. Мільціад забезпечив їм притулок, дещо з італійської одежі і продав за добру плату золоту тарілку.

Оскільки їхня вистава у Семибаштовому замку скінчилася невдачею, артисти мало не потрапили в біду. Солдат негайно доповів беєві, що італійці, очевидно, родичі в'язня, бо плачуть біля нього. Проте бей на той час не вельми турбувався справами Єди-кули. Всі його думки були зайняті угорським округом (по-турецьки — «вілаєтом»), куди його посилали. В Єди-кулі він і сам був, по суті, в'язнем: жив у кріпосних стінах і тільки раз на рік йому дозволялося виходити за межі замку, щоб помолитись у храмі Айя-Софія.

— Телепню! — гримнув він на солдата.— Італійці були рабами того пана, а тепер вони мої раби.

Бей саме пакував у скриню свого каламаря. Він дістав з нього очеретяне перо, вмокнув його в губку з чорнилом. Написав на клаптику пергаменту завбільшки в долоню кілька рядків, подавши його ошелешеному солдатові.

— На! Передай італійцям і проведи їх за ворота. Дивися, щоб їх ніхто не чіпав!