Трістрам Шенді - Лоренс Стерн
БРАВО!
– Щоправда, не дуже зухвало, – тому що напис цей поміщено, принаймні, на два з половиною дюйми нижче за завершальний рядок проповіді, на самому краю сторінки, в правому її кутку, який, як відомо, ви звичайно закриваєте великим пальцем; крім того, треба визнати за нею справедливість, її виведено воронячим пером таким дрібним і тонким італійським почерком, що майже не привертає до себе уваги, чи лежить на ній ваш великий палець, чи ні, – так що спосіб її виконання вже наполовину її виправдовує; зроблена, до того ж, дуже блідим чорнилом, розбавленим настільки, що його майже непомітно, – вона більше схожа на rіtratto[286] тіні марнославства, ніж самого марнославства, – вона здається швидше слабкою спробою швидкоплинного схвалення, що таємно ворухнулася в серці вигадника, ніж грубим його вираженням, безцеремонно нав’язаним публіці.
Незважаючи на всі ці пом’якшувальні обставини, я знаю, що, розголошуючи вчинок його, я надаю погану послугу репутації Йорика як людини скромної, – але у кожного є свої слабкості, – і провину Йорика сильно зменшує, майже зовсім знімаючи її, те, що через деякий час (як це видно з іншого кольору чорнила) згадане слово було перекреслене штрихом, що перетинає його навхрест, начебто він відмовився від своєї колишньої думки або присоромився її.
Короткі характеристики проповідей Йорика завжди написано, за цим єдиним винятком, на першому аркуші, який слугує їх обкладинкою, – зазвичай на його внутрішньому боці, зверненому до тексту; – проте наприкінці, там, де у розпорядженні автора залишалося п’ять або шість сторінок, а іноді навіть десятка два, на яких можна було розвернутися, – він пускався обхідними шляхами і, по правді кажучи, з набагато більшим піднесенням, – немов ловлячи випадок опростати собі руки для жвавіших випадів проти вади, ніж ті, що йому дозволяла тіснота церковної кафедри. Такі випади, при всій їх безладності й схожості з ударами, що наносяться в легкій гусарській сутичці, все-таки є допоміжною силою доброчесності. – Чому ж тоді, скажіть мені, мінгере Вандере Блонедердондерг’юденстронке, не надрукувати їх разом з усіма іншими?
Розділ XІІ
Коли дядько Тобі обернув усе майно покійного на гроші та улагодив розрахунки між Лефевром і полковим агентом і між Лефевром і всім людським родом, – на руках у дядька Тобі залишився тільки старий полковий мундир та шпага; тому він майже без усяких перешкод уступив в управління спадком. Мундир дядько Тобі подарував капралові: – Носи його, Тріме, – сказав дядько Тобі, – доки триматиметься на плечах, на пам’ять про бідолашного лейтенанта. – А це, – сказав дядько Тобі, взявши шпагу й оголивши її, – а це, Лефевре, я прибережу для тебе, – це все багатство, – вів далі дядько Тобі, повісивши її на цвях і показуючи на неї, – це все багатство, дорогий Лефевре, яке Бог тобі залишив; але якщо він дав тобі серце, щоб пробити нею дорогу в житті, – і ти це зробиш, не поступившись своєю честю, – так з нас і досить.
Коли дядько Тобі заклав фундамент і навчив молодого Лефевра вписувати в коло правильний многокутник, він віддав його в громадську школу, де хлопчик і пробув, за винятком Трійці та Різдва, коли за ним пунктуально посилався капрал, – до весни сімнадцятого року. – Тут вісті про те, що імператор просунув в Угорщину армію проти турків, – запалили в грудях хлопця вогонь, він кинув без дозволу латинь і грецьку і, впавши на коліна перед дядьком Тобі, попросив у нього батьківську шпагу та дозволу піти пробувати щастя під проводом Євгенія. Двічі вигукнув дядько Тобі, забувши про свою рану: – Лефевре, я піду з тобою, і ти битимешся поряд зі мною. – І двічі підніс руку до хворого паху і опустив голову, з жалем і відчаєм. —
Дядько Тобі зняв шпагу з цвяха, на якому вона висіла неторкнута з самої смерті лейтенанта, і передав капралові, щоб той вичистив її до блиску; – потім, утримавши у себе Лефевра всього на два тижні, щоб його екіпірувати й домовитися про його проїзд у Ліворно, – він вручив йому шпагу. – Якщо ти будеш хоробрий, Лефевре, – сказав дядько Тобі, – вона тебе не зрадить – але щастя, – сказав він (подумавши трохи), – щастя змінити може. – І якщо це станеться, – додав дядько Тобі, обіймаючи його, – повертайся до мене, Лефевре, і ми прокладемо тобі інший шлях.
Жорстока образа не могла б пригнітити Лефевра більше, ніж батьківська ласка дядька Тобі; – він розлучився з дядьком Тобі, як кращий син із кращим батьком, – обоє облилися слізьми – і дядько Тобі, поцілувавши його востаннє, сунув йому в руку шістдесят гіней, зав’язаних у старому гаманці його батька, де лежала обручка його матері, – і прикликав на нього Боже благословення.
Розділ XІІІ
Лефевр прибув у імперську армію саме вчасно, щоб випробувати метал своєї шпаги при поразці турків під Белградом,[287] але потім його почали переслідувати одна за одною незаслужені невдачі, що гналися за ним по п’ятах протягом чотирьох років підряд; він стійко переносив ці удари долі до останньої хвилини, поки хвороба не звалила його в Марселі, звідки він написав дядькові Тобі, що втратив час, службу, здоров’я, словом, усе, окрім шпаги, – і чекає першого корабля, щоб до нього повернутися.
Лист цей отримано було тижнів за шість до нещасного випадку з віконцем, так що Лефевра чекали з години на годину; він ні на хвилину не виходив із голови у дядька Тобі, коли батько описував йому і Йорику наставника, якого він хотів би для мене знайти; але оскільки дядько Тобі спочатку визнав дещо дивними досконалості, яких батько від нього вимагав, то остерігся назвати ім’я Лефевра, – доки характеристика ця, завдяки втручанню Йорика, не завершилася несподівано якостями лагідності, щедрості й доброти; тоді образ Лефевра та його інтереси з такою силою закарбувались у свідомості дядька Тобі, що він вмить піднявся з місця; поклавши на стіл люльку, щоб заволодіти обома руками мого батька, – Прошу дозволу, брате Шенді, – сказав дядько Тобі, – рекомендувати вам сина бідного Лефевра. – Будь ласка, візьміть його, – додав Йорик. – У нього добре серце, – сказав дядько Тобі. – І хоробре,
