У череві дракона - Микола Данилович Руденко

Чітко підкреслено й навіть позначено вигуковим знаком. Безумовно, це не про Степана, бо він поки що не професор — але про кого ж? Божко був цілком певен, що Грива своїм зухвалим підкресленням адресує ці нищівні рядки цілком певній особі, але ж кому саме? Так-таки й не розгадавши цієї звабної таємниці, Степан поклав книжечку в шухляду. Відкинувши назад голову й заплющивши очі, мабуть, з півгодини отак сидів, плекаючи в уяві солодкі видіння, — аж доки прибиральниця не попросила звільнити приміщення.

Влітку, дивлячись на катунську бистрінь, важко уявити, що її здатні скувати зимові морози. А все ж сковують. І тоді Мирон Сидорович повністю віддається роботі за письмовим столом. Відкриття Сили Моносу вже не обпікає його мозок — велетенське, палюче поволі зробилося буденним. І це саме отой стан, коли можна спокійно аналізувати.

Грива не відчуває себе теоретично підготовленим для об’єднання фізичних взаємодій (слабкі, ядерні, електромагнітні) в єдину теорію поля, але інтуїція йому-підказує: таке об’єднання можливе у всеосяжності Сили Моносу, не деінде. Колись Юрко Жолудь показав квантові рівняння — вони виглядали просто й переконливо. Із тих рівнянь виходило, що світовий простір (вакуум) кипить, як вода в катунському вирі, — він безперервно викидає із себе так звані віртуальні частки, які одразу ж повертаються в нього, мов бризки, що злітають над хвилями. І немає точки в просторі, де б не вирувало оте споконвічне кипіння — зіштовхування між собою віртуальних часток…

Ах, Юрію Михайловичу! Де ти зараз? Одне відомо: ти маєш право на два листи в місяць. А тобі можна надіслати лише один продовольчий пакунок на рік. Один — і не більше. Сталося це два роки тому, отже, попереду іще п’ять запарканних. До них слід додати п’ять років сибірського заслання. Але то вже, можна сказати, воля — і листування необмежене, і до тебе можна приїхати: за сибірськими мірками якихось тисячу кілометрів — не відстань. Отоді й можна буде зайнятися розробкою єдиної теорії поля.

Коли гори прибралися в зелені шати, а Катунь відскреготіла ніздрюватими крижинами, Мирон Сидорович знову примусив бігати на довгому повідку свого понтонного «пса». Робота не заважала думати.

Мирон навчився здаватися веселим, компанійським, не втрачаючи здатності до глибокої зосередженості. Він пересвідчився, що прості люди, звичайні колгоспники, мають чутливіший такт, ніж деякі столичні науковці: коли він надто занурювався у свої думки, його тихенько обходили…

Якось насамкінець травня Грива помітив за бильцями на лаві незвичайного пасажира — він своїми могутніми плечима боявся навіть ворухнути, щоб не зачепити когось із жінок або літніх, висушених на гірських вітрах чоловіків-тваринників. Костюм на ньому столичний, Мирон Сидорович давно відвик від такого. Та найбільше схвилювало Гриву обличчя молодого велетня: воно чимось нагадувало Сергія. Дев’ятий рік вони не бачилися — поміж ними залягло кілька тисяч кілометрів. Сергій інколи писав — дуже рідко, як це взагалі властиво дітям. Зараз він уже закінчував службу в армії, незабаром має повернутися додому. Чи, може, повернувся?..

Грива не завагався б — одразу впізнав би Сергія, коли б той не вдавав із себе сторонню людину. І вистачило ж у нього терпіння! Та коли Мирон Сидорович помітив під вишкою, до якої прип’ятий поронний трос, Клариного брата, що давився стримуваним сміхом, — одразу ж усе зрозумів. Вирішив продовжити гру: незворушно орудував правильним веслом, дбаючи про те, щоб понтонні носи трималися під кутом щодо течії, — і лише тоді, коли порон був прип’ятий до причалу, штурхонув ліктем сина:

— А це що тут за один! Звідки ти такий взявся?..

Сміх, обійми, незграбні чоловічі поцілунки.

— Ого! Мабуть, і чотирьох метрів на костюм не вистачило, — тряс Мирон Сидорович сина в грубуватих обіймах. — В кого ти такий вдався?..

— Тобі краще знати, — щасливо сміявся Сергій. — А ти, між іншим, на інваліда зовсім не схожий. З тебе ще не зняли групу? Якби побачили за оцим веслом…

Марія Іванівна й Клара приготували святковий обід. Сергій з батьком не відмовлялися від чарки, а Тарас навіть не пригублював — нещодавно повернувся з лікування. Він був років на три молодший від Мирона, але видавався старшим. Сизі набряклості під очима і нездорова повнота змушували Клару непокоїтися його здоров’ям.

— Федора Величка пам’ятаєш? — жестикулював виделкою Сергій. — Це ж він тепер очолює інститут. Йому сказали, що я до тебе їду, — подзвонив, запросив на розмову. Велів передати, що ти можеш хоч сьогодні повернутися. Каже, епізод із захистом — наслідок перевтоми, про нього вже забули. Дисертацію можна трохи доопрацювати й видати в «Науковій думці»…

Мирон Сидорович невдоволено опустив посивілі брови.

— Ти що — приїхав мене умовляти?..

Клара кинула докірливий погляд на чоловіка:

— Мироне!..

Сергій негучним сміхом розрядив атмосферу.

— Ні, тату. Я просто об’єктивно викладаю те, що мені доручили. Умовляли не збираюся… На твоєму місці Божко. Знаєш?..

— Знаю. Його одразу ж призначили… А як там Андрій Данилович? Мати не вимагає, щоб ти його татом називав?..

Сергій спохмурнів. Батькове запитання залишив без відповіді. Натомість сказав:

— Він буцімто здає справи. Чув від матері.

— Кому?

— Божкові.

— Не може бути! — ошелешено вигукнув Мирон Сидорович.

— Так кажуть. А його нібито призначають директором інституту історії. Він же позаторік став академіком. Знаєш?.. — Не дочекавшись батькового відгуку, Сергій продовжував: — Я, тату, живу окремо. Вони мені однокімнатну квартиру влаштували…

— Окремо? — з проясненим поглядом запитав Мирон. — Чому окремо?

— Не захотів з ними. Коли померла Марія Капітонівна… Ну, тобі це, мабуть, не цікаво.

— Одружуватись не збираєшся?

— Подав документи на біологічний. Не до одруження.

— Он як!.. Мене трохи