Поза законом - Олена Федорова
Ледве дочекавшись, поки лікар оформив документацію, Ульяш зібрав речі Лоли, знову викликав таксі і відвіз її додому. Тобто, до гуртожитку. До її рідної кімнати. Дорогою він розпитував її про те, що вона пам'ятає, намагався розповідати новини про відділення.
Він розповів їй про те, що з роботи пішла Віра Дмитрівна. Що він знайшов нового лаборанта... У міру розповіді він сподівався, що вона згадає все і включиться в розмову. Але, поки що цього не відбувалося. Лола явно намагалася зрозуміти, про що він говорив, але поки що їй це не вдалося.
Дмитро тримав їй праву руку і дивився на зламану ліву.
- Дуже болить? - дбайливо спитав він.
- Так, - скупо відповіла дівчина.
Вона досі приймала сильні знеболювальні.
За дві години вони були вже на місці.
Лола, яку дбайливо підтримував під здорову руку молодик, здивовано розглядала гуртожиток і свою кімнату. Невже вона тут мешкала раніше?
- Ну що, згадуєш? – з надією у голосі, спитав Дмитро.
Він думав, що знайома ситуація допоможе їй відновити пам'ять.
- Поки що ні, - повільно відповіла дівчина.
Але, коли до неї увійшли, обережно постукавши, Ігор та знайомі дівчата – медсестри, її погляд трохи пожвавішав. І хоча вона не пам'ятала, як звали за іменами її сусідів, Діма зрозумів, що процес відновлення почався. Зараз Лола явно не пам'ятала, в яких відносинах вони були між собою. Але розумом розуміла, що вони контактували раніше досить тісно.
Сусіди по гуртожитку миттєво перейнялися до неї співчуттям, завалили її холодильник продуктами та готовими стравами. Хтось із дівчат допоміг її прийняти душ. Це було нелегко зробити, оскільки сильний біль у місцях переломів робив процес роздягання дівчини досить складним. Сусідка потім звернула увагу Дмитра на те, що у Лоли досі тримається зелений великий синець на лівому боці.
Але лікар запевняв, що у Лоли ребра не були зламані. Тим не менш, Дмитро вирішив завтра запитати щодо синця місцевого травматолога.
Коли ж Дмитро запитав, чи не хоче вона, щоб він залишився з нею, вона зацікавлено дивилася на нього, але не змогла відповісти. Щоб не ставити її у скрутне становище, Діма написав їй великими цифрами свій номер телефону, побажав надобраніч і пішов.
Дівчина почала неквапливо розглядати обстановку. Щось здавалося їй знайомим, щось - ні. Вона приміряла перед дзеркалом одяг із шафи. Вони були її розміром. Взуття – теж. На столі у неї стояли якісь подарункові упаковки. Вона почала їх розпаковувати. Ручка із золотим пером… Духи… Аромат був знайомим. Начебто якісь думки і крутилися в голові, але, як вона не силкувалася, нічого не могла згадати. Це її гнобило. Нині вона взагалі не розуміла, що відбувається. Цей хлопець, який її привіз сюди, Дмитро. Наче, славний такий. А хто він їй?
А Едуард? Він також про неї дбав. Приїжджав щодня. Він теж поводився так, ніби вони з ним у тісних стосунках?
Дівчина почала шукати фотографії. Але, в маленькому альбомі були лише знімки якоїсь світленького дівчинки з літньою жінкою. З бабусею. З бабусею? Може, це її бабуся?
Вона підійшла до дзеркала. І подивилася на фотки. То була вона. Колись раніше. Очевидно. Але, більше вона нічого так і не згадала. Лікар казав, що пам'ять у неї має відновитись. Поступово. До того ж, у неї постійно боліла голова. Вона глянула на годинник. Було вже опівночі.
Тому, щоб заспокоїтись, дівчина зачинилася на ключ і лягла спати.
А в цей час помічник прокурора Едуард Шеремет стукав у двері їхнього гуртожитку. І зовсім дарма. Гуртожиток було відкрито до півночі. А потім вахтер зачиняв двері на ключ зсередини і зі спокійною совістю йшов спати.
- Тихо там! Дай спати! - крикнув хтось із гуртожитку.
Незграбно потоптавшись на місці, Едік пішов до машини. Може, дівчину одразу відвезли до лікарні?
