Вирвані сторінки з автобіографії - Марія Василівна Матіос

Але людина без серця і в біді дивиться на іншу людину крізь скельця партії. Або якісь інші скельця. Я поки що не вивчала цей феномен. Але я більше ніколи відтоді не телефонувала худобі. Він у партійному «моноліті», а я - Марія Матіос. Я мати бджіл і мати ос. Про це знає навіть Ганна Герман. Наша. Українська.

P.S.

Худоба на двох ногах тоді була неправа - а я права.

І тепер так само. Права - хоч убийся.

Бо я пам'ятаю, що я - Людина.

P.P.S.

19 березня 2010 p. У вестибюлі Українського дому на 80-річчі Ліни Костенко Володимир Олександрович Яворівський зі мною не привітався: він мене «не впізнав». Мабуть, я була невимовно гарна.

У травні 2010 року у Варшаві, на міжнародній книжковій виставці, до українського стенду, де відбувалася презентація моєї «Солодкої Дарусі» польською мовою, підійшов дуже високий чоловік. Він запитав, чи є щось українською про Анну Герман. Хтось відповів: «Про неї ще не написали, але вже пишуть».

Фотографуючись зі мною, молодий чоловік спробував уточнити, хто в Україні пише книжку про його маму.

Я спробувала уточнити, хто він.

Це був син співачки Анни Герман.

Українці з України мали на увазі Ганну Герман.

...Їдучи багато років до батьків через смт. Берегомет Вижницького району Чернівецької області, й навіть колись провідавши знайомого у селищній лікарні, тривалий час я не знала, що придорожнє приміщення селищної лікарні - це залишки колишнього маєтку відомої на Буковині родини Васильків.

Микола Василько - (1868-1924) ще один мій знаменитий земляк «через три горби», як кажуть у Розтоках, про якого я нічого доброго в молодості не чула, аж поки не стало можливим почути чи дізнатися самій. Микола Василько - відомий буковинський політик, до розпаду Австро-Угорської монархії - український посол у австрійському парламенті від Буковини. Під час Першої світової війни зорганізував Гуцульський курінь січових стрільців. У часи «української революції» - міністр фінансів в уряді Симона Петлюри. Власним коштом утримував всі дипломатичні місії УНР в екзилі аж до самої смерті - 1924 року.

Пишучи на хуторі Лекече «Москалицю», одного дня я подалася в мандри до Берегомета у супроводі відомого вижницького лікаря-фітотерапевта і відомого буковинського краєзнавця Федора Чев'юка. Найперше ми заїхали на цвинтар у Берегометі. І Федір повів мене до місця родинних поховань Васильків.

Я знайшла у блокноті тодішні записи (із кам'яних пам'ятників-надгробків):

Александер Василько 17.12.1827 - 20.08.1893

Георг Василько Сіретський 17.11.1864 - 24.03.1940

Віктор Василько 19.05.1872 - 13.07.1934

Еліза Василько 21.04.1874-10.09.1943

Віктор Василько 1874 - 1943

Константин Василько 20.08.1891 - 25.12.1932

У часи побуту Васильків у Берегометі родина володіла великим масивом землі, величиною в 50 тисяч моргів, із них - 40 тисяч моргів лісу. Вони мали палац з електричним освітленням, водогін, оранжерею, стайню для верхових коней, господарські забудови. Під час Першої світової війни, коли Буковину тричі окуповувало російське військо, росіяни все це спалили, пограбували, коней забрали. Не спалили тільки стайню. А від палацу лишилися лише мури та згарище.

У маєтку Васильків був розкішний парк із екзотичними породами дерев. Залишки цієї краси є ще й дотепер і частково належать селищній лікарні, а частково - берегометській громаді. Жахливий стан унікального природного куточка привів мене згодом у кабінет тодішнього голови Чернівецької облдержадміністрації Володимира Куліша. На той час (2008) обласний голова почув мою тривогу і згодом Чев'юк написав мені: «Питання, яке ви порушили про садибу і парк Васильків, вирішується позитивно як заповідна зона».

(Треба поцікавитися, як опікується нинішній обласний керівник Михайло Папієв історичною і природною реліквією. З Папієвим ми одночасно вчилися в Чернівецькому університеті. Маю багато цікавих спогадів про той період і про цікаві перипетії життя).

Ще Федір Чев'юк написав: «Тоді в Берегометі Марія Василівна фотографувалася в дуплі липової альтанки».

Подивіться на обкладинку цьогорічної книжки-білінґви «Солодка Даруся» (українською та російською мовами): із вищербленого часом дупла липи викочується колесо. А тепер уявіть мене в тому дуплі, де можна поміститися ще одній людині. Художник Сергій Іванов на моє прохання «витравив» мене із липової «схованки» і для обкладинки книжки помістив туди колесо з мого київського городу, придбане в Розтоках у їздового Юрка Бурака. У цій же «Солодкій Дарусі» є ще одне фото з нашого городу - бузьок у гнізді, розташованому на старій груші. Там теж є колесо, подароване нам Юрком Матіосом із хутора Околенчик (пригадуєте президентського «водія»-їздового?).

Федір Чев'юк достеменно вивчив дерева в парку, заснованого Васильками 1890 року. Ось перелік видів дерев, що ростуть у колишньому парку Васильків і потребують захисту й уваги:

тис ягідний, тюльпанові дерева, тисуга канадська, ялівець віргінський, ялини балканські, кедр сибірський, кедр карпатський, псевдомодрини (всього 4 екземпляри на території СНД, 2 - в Нікітінському ботанічному саду в Криму, 2 - в Берегометі), гімго, липи, буки, дуби різних видів, кущі не збереглися.

Однак до батьків я можу їхати й іншою дорогою. Через місто Вашківці. Також Вижницького району. Це батьківщина батьків Рамона Гнатишина - колишнього генерал-губернатора Канади, першого українця, що посів таку високу посаду в англомовному світі. У Вашківцях також є багато цікавого.

Скільки разів їздила з Чернівців до Розтік через Вашківці - а жодного разу не зупинялася біля єврейського цвинтаря при самій дорозі, у меморіальному музеї майстра народної вишивки Георгія Гараса була, з автором безсмертної «Черемшини» Василем Михайлюком зналася, славнозвісну вашковецьку Маланку святкувала, а ступити