Вирвані сторінки з автобіографії - Марія Василівна Матіос

А на 13-му році незалежності пливуть Хрещатиком фашистські штандарти - і міліція їх охороняє, а телевізор веде мало не пряму трансляцію, як із параду, сіючи отой самий неспокій серед тих, хто звик лише слухати і дивитися, але не аналізувати.

А такі, як я, думають: а де були у цей час завжди недремні «три чекісти»?

А може, це було останнє їхнє тренування напередодні Дня незалежності просто на Хрещатику, а не на аеродромі Антонова? І може, вже якесь корчинське прийматиме парад із бронетранспортера? І може, через те вони так педалюють на отому - «нашисти», яке для політично глухого звучить однозначно - фашисти.

«Фарширована» у хвіст і в гриву Україна передвиборна, мені нагадує породіллю із покусаними від потуг губами. Вона силкується вимовити ім'я свого Мужчини. Її рицаря. Лицаря. Воїна. Оборонця. Заступника. Козака. Гайдамаки. Її кравця. Шевця. Модельєра. Рахівника. Її знахаря. Її лікаря.

І хоч вона поки що зі страху і поки що від лукавого, але я так розумію, що ЦІЙ Україні ми допоможемо.

Бо це - наша таки остання барикада й остання територія нашого лукавства.

Чи ви, Мужчини, заморозилися, як мамонти, і ти, Україно, чекаєш Жінки?!

У село на ім'я моєї мами прийшла бандероль: два товсті зошити із рукописним текстом. Як заграло мені від радості серце, коли побачила зворотну адресу - с. Чорногузи Вижницького району Чернівецької області.

То написала мені Фрозіна Тодорівна Гулей - жінка на Буковині відома. Надзвичайної краси і таланту рук, жінка-енциклопедія, жінка-пристрасть, майстриня-вишивальниця, оповідальниця.

Признання в листі Фрозіни Тодорівни, що їй захотілося висповідатися перед Великоднем саме переді мною, зворушило мене до сліз:

«Коли вам виповниться 75-80 років, згадайте мене і цей куточок рідної Буковини. Пишу дуже швидко, тому такі кривулі, що аж страшно! Маю ще багато роботи - записую в нові зошити мої архівні записи, щоб успіти, щоб залишити упорядкованими, щоб хтось потім згадав, прочитав новину, котрій 200 років минуло. Ну і ще вживаю мої «солодкі наркотики» - щось цікавенького вишиваю... Дай, Господи, зору і здорових днів!

Ближиться Великдень, в душі щем, згадується дитинство, як ми тішилися, що будемо бігати коло церкви з писаночками...

Ми знали весь ритуал; що мав відбутися у нашій хаті й у всіх односельчан від бечкової аж до вівтірка великоднього. Знала, що моя бабуся Анна буде вечеряти у четвер у вечір - Страсти, то аж на Великдень істиме рано свяченого що буде ночувати у Церкві на Великдень, аби не втратила всеношної і Воскресіння.

Мудра була жінка, в той час читала книжки (150 р. тому). Столітні календарі, молитвенники, зодії та інші. Осталась вдовицею у 32 р. (у 14-тому році) з 5-ма дітьми. Як давно те минуло, а в серці зосталось. Я часто вночі, коли безсоння, перебираю картотеку життя у моїй пам'яті... Господи! Які там неймовірні картинки зберігаються! Невже це було у моєму житті??? Ось зовсім чорна і колюча, як терновий вінець Ісуса Хреста. Мені було 15 літ, післявоєнний час 1945 року, листопад. Відбувалось пекельне знущання над народом західної України. Начебто і радісно, що закінчилася війна. Але не вгамовувалися окупанти і запроданці-Іюди! Чорні списки стали в моді. До нас прийшла одна жіночка-сусідка і сказала моїй мамі: «Маріє, ти є на чорному списку, роби що знаєш...», а вночі приїхали посланці з МҐБ і забрали мене, маму і сестричку, котрій виповнилося 2 з половиною місяці. Нас розлучили. Була цементована казарма, де немає вікон, лиш одне коло стелі на висоті 3-х метрів і двері ковані. Стіни покриті сирою пліснявкою, по стінах ходили пішки воші. Сотні людей за ніч вивозили і привозили. До ранку нікого не було, пішли навіки... Зрештою, нас кожну ніч викликали на допит по черзі. Ми зустрічалися з мамою у коридорі і в діжурці. Мене виводили, а маму вели туди в пекло, а дитятко ложили на лавицю личком до лавиці, це при мамі, а потім обертав черговий, дитинку личком догори. Так було. Мама відбула там півтора місяця, а я два. Били шомполом (залізний прут, яким чистять рушницю). Били по руках від зап'ястя до плеча, бо захищала руками груди. Були такі собі криваві рубці, до яких прилипла сорочечка коржиком, а по гомілках вдарив дебелий офіцер, аж трісла гомілка до шпігу..., а на правій гомілці вилізла сия булка. Нічого не змогли від нас дізнатися. Нікого ми не продали, бо нічого ні про кого не знали... Йшла я півдня додому, хоч дім був близько, дома мама вивела на город, зняла одежу, обстригла чудові коси і спалила все. А там - брали пасмо кіс коло пульса (вуха), намотували на палець і раптово микали зі шкірою, а кров капала додолу.

Дома я побачила, які дірки виїли воші у дитинки. А тут тепер мені в школу йти дальше, вересень минув, 2 місяці пропало! А як я тішилася, що війни вже немає і я піду в школу. Як я хотіла вчитися, Господи! Тягло мене до книжок, в 4 роки я вже читала молитвенник, Кобзар та інші, що тайком тато читав, і на день ховав у стодолі в житні снопи, що стояли в закутку, як сторожі тих книжок. Інакше не можна, якби жандарми узнали, що є в хаті Українська книжка - Боже борони!... Та була тяжка перепона до моєї школи: моя нога почала гнити, стала загроза гангрени. Тоді з фронту до лікарні прийшли два воєнні лікарі, главлікар Світенко та голов-хірург Бузенко. Отак і в гімнастерках були, а зверху халат. Мама возила мене на санях коником до школи у Вижницю, але то була мука, як я не