Вирвані сторінки з автобіографії - Марія Василівна Матіос

Але надходить час, коли майже судомно починаєш збирати всі калейдоскопи чужих життів, щоб дізнатися про людське життя - найбільше. Може, на цвинтарях - і не найкраще місце для поповнення інформації, але що найточніше - це точно. Цвинтарі - найретельніші зберігачі ставлення живих до мертвих. Здається мені, що в роки моєї ранньої молодості тут, на вашківецькому («жидівському» у народі) кладовищі, не всі камінні пам'ятники завжди стояли рівно. Багато які лежали в траві. Але, може, то лише моя нетривка пам'ять. Бо зараз сірі, постарілі від часу ряди специфічних єврейських автографів у вічність стоять майже що «наструнко», обвиті хіба що диким плющем чи некошеною травою.

О, як багато там закодовано таємниць, драм, трагедій, розпуки. Ніби знаючи наперед, що якійсь владі можуть прийтися не до снаги безмовні послання вічно гнаного народу, їхні нащадки вписували сльози своєї розпуки двома, а то й трьома мовами: а може, хто і почує? А може, хто й відчує, якими неоднаковими колесами трамбували тут жидівську долю різні держави? І як по всьому - залишився лише клаптик землі під порослим мохом надгробним каменем. Як багато могла б я прочитати чи додумати, коли б мені відкрилися ці дивні письмена ідишу та івриту.

Найдавнішими похованнями, що знайшла я у Вашківцях, є два майже однакові пам'ятники людського зросту з чорного граніту. Видно, їм також дісталося немало: краї надщербнуті, ніби збиті молотком. Та камінь - дужий. Витримав.

Ось під оцим - доктор медицини Ісідор Шайт. 26.01.1871 - 17.04.1912. І тихі слова скорботи за молодою людиною.

А під сусіднім - Еміль Вільнер, аптекар, 1865-1929. І приблизно однакові слова печалі.

Але ось вона - печать часу і колісниця історії навіть коли б про неї й не хотів знати, доктор Шайт, народився і помер за часів старої бабці Австрії та Франца Йосифа, тоді як аптекар Вільнер також мав нагоду скуштувати добра і ласки могутньої Австро-Угорщини, але розпрощатися з білим світом йому довелося за часів Романія маре (Великої Румунії тобто) і його величності короля Мігая. Навіть не думаючи про такі складні геополітичні речі, ці прості істини зафіксували тодішні майстри надгробків. Доктору Ісідору Шайту останнє пристанище зробив умілий майстер Вільгельм Москалюк, із Черновітц. Так звучала назва Чернівців німецькою за часів Австрії. А аптекаря Еміля Вільнера споряджав у камінну вічність не менший майстер - В. Редер, із Черноуць. А це вже румунська назва буковинської столиці.

(Докладно розказати про родину Москалюків і Редера. Про могилу австро-угорських та російських воїнів, які загинули в Першу світову війну 1914-1918 pp. Знаходиться на християнському кладовищі в Садгорі. Впорядкована 1935-1936 pp. Автор надгробка - Вільгельм Москалюк. Буковина часів Першої світової війни - арена жорстоких боїв. 1935-1936 pp. румунський уряд, виконуючи рішення Міжнародного Червоного Хреста зі вшанування пам'яті загиблих, перезахоронив останки загиблих солдатів та офіцерів. Напис румунською мовою «НЕВІДОМИМ ГЕРОЯМ. 1914-1919». Садгора)*.

На вашківецькому цвинтарі багато поховань з 1937-1938 років. Очевидно, природні

смерті. Багато жінок. А ось це карбування літер мені видалося особливим: «Здесь похоронена Хана Едрайх, трагично погибшая, в расцвете 17 лет. Июнь 1941 г.» Що за цим життям і такою ранньою смертю?

14-15 череня 1941-го року, за тиждень до початку війни, з Буковини радянська влада вивозила «на вічні екскурсії» до Сибіру десятки тисяч неблагонадійних, господаровитих політично активних і навіть своїх симпатиків. Але у цьому ж червні німецькі колони вже били жидів. То що за трагічна історія спіткала бідну Хану? Мабуть, ми вже не дізнаємося.

А за кілька днів, дорогою з Коломиї, я зупинилася біля ще одного придорожнього пам'ятника із зіркою Давида. Там викарбувано: «Вічна пам'ять евреям м. Коломиї та навколишніх місць, загиблим від рук нацистських катів у 1941-1944 pp.». За 500 метрів від цього місця височіє християнський храм. Радіо в машині сказало, що сьогодні, 5 травня - Всесвітній день Голокосту.

А я згадала бабусину давню розповідь про те, як вона кілька днів переховувала у стозі сіна вагітну єврейку-біженку з Польщі, коли туди прийшли вже німці, а на Буковині ще стояла Румунія. І згадала іншу бабусину розповідь про місцеву багачку Рахіль, яка змушувала сільського наймита кидати до свинського корита вареники з сиром, а сама заходилася сміхом так, що її чоловік Мойша просив: «Тримайте панію, щоб не надсадилася від сміху».

Отака вона, непримиренна історія, що мирно сусідить на цвинтарях та в людській пам'яті і не дає спокою совісним і допитливим. І посилають нам свої знаки камінні господарі минулого, сподіваючись у вічності на те, що хтось із нас виявиться добрим дешифратором. А може, вони ні на що і не сподіваються?

Проект газети «Україна Молода» - «Батьківщина-13»

(Надруковано 13 серпня. 2004 р.)

...Десь приблизно в тринадцятирічному віці мені ніде так не хотілося побувати, як на Таїті: в тамтешніх розкошах природної екзотики Ґоґен колись створив свої фантастичні полотна пристрасті й сонця. У той час мої веселі для очей Карпати здавалися бляклими, якщо їх порівнювати з буянням яскравих, крикливих, ба, навіть фривольних фарб на Ґоґенових картинах. О, благословенні часи молодості, коли сповідуєш яскраве й бездумне!

Це після тридцяти «з хвостиком» починаєш вдивлятися в суть. Кольору. Очей. Людей. Держав.

...МОЯ прихована мрія побувати на Таїті щезла так само несподівано, як і зародилася: змалечку навчена батьками трудитися, я була глибоко вражена тим, що на Таїті, виявляється, немає слова «працювати». У тамтешній мові його замінює лексема «відпочивати», «гарно марнувати час».

Але була ще одна причина мого збайдужіння - внутрішній шок від картин іншого художника: Альбрехта Дюрера. Коли я спізнала його полотна, світ мені відкрився ніби по-іншому. На перший погляд, малоестетичні випуклі очі дюрерівських героїнь