Вирвані сторінки з автобіографії - Марія Василівна Матіос

події, тих сталінських репресій - я так би мовити глибше влізу в шкіру моїх батьків і сама відчую той біль, страждання їх за своєю маленькою батьківщиною, за родом; так пекла душу мамина пісня «На Україну повернусь», що і я плачу і ридаю, коли чую її. Кажуть, «на все воля Божа». Можливо, туди і треба було потрапити, щоб знайти свою долю і дати життя нам 3. Та все ж не можу збагнути, чим завинили перед державою 2 баби, що Господь так розпорядився».

P.S. Я, звичайно, книжки надіслала.

КОЛИ НАПОЛЕОН ОКУПУВАВ ВІДЕНЬ
Із виступу на прес-конференції в УНІАНі, 13 листопада 2007 р.

(напередодні всеукраїнського форуму «Україна - зона культурного лиха»)

Коли свого часу армія Наполеона окупувала Відень, Гайдн відчиняв вікна свого будинку і щодня демонстративно грав австрійський гімн. Наполеон наказав виставити французьку варту біля воріт його дому, щоб ніхто не міг зашкодити творцеві. Але це був Наполеон.

Сьогоднішні українські ліліпути державотворення намагаються формувати як не розстрільні, то похоронні команди для всього пласту української культури. Духові оркестри цих команд уже взяли перші акорди. Але ми всі тут для того, щоб ці акорди не стали мелодією.

Тому, дорогі мої брати Капранови, у розмові про гуманітарну катастрофу в Україні не оминути політики і політиків. Бо за цим надзвичайним станом, окрім банальних грошей і переділу власності, бовваніють антиукраїнська політика і антиукраїнські політики. І всі вони мають імена. І всіх їх треба називати поіменно. Щоб ніхто не був забутий.

За законами логіки, я повинна була би прийти сьогодні на цю прес-конференцію з мазепинкою на голові і з батогом у руках. Так міг би сьогодні зробити будь-хто з моїх колег-письменників, тих, хто не вважає себе «узким слоем украиноязычной интеллигенции, которая просто боится конкуренции во всем».

По-перше, «узкий слой» не буває успішним. А по-друге, конкуренції не бояться ті, хто вже має певний досвід творчого прориву поза кордони України.

Але я не в мазепинці. І замість батога я використаю слово. Бо я не люблю епатажу. Я люблю правду. А правда полягає в тому, що нас, українських письменників, ялова українська влада, яка дедалі впевненіше набуває ознак влади україноненависницької, заганяє в бункер. І вхід у цей бункер - в самісінькому серці столиці.

Бо зачистка України від української книжки показово починається з Хрещатика під показовим патронатом нинішнього уряду.

Бо показовий погром книгарні ПЛАНЕТА відбувся в приміщенні, в якому знаходиться міністерство палива та енергетики.

Бо колишня книгарня МИСТЕЦТВО - це частина приміщення аграрного міністерства (квота комуністів). Ноу-хау міністерства агрополітики з продажу повітря у двох арках при в'їзді на Хрещатик, 26 заслуговує або книги рекордів, або пера Ільфа-Петрова, або уваги прокурора. Залишилося хіба що укласти угоду з іншою урядовою структурою - Держтелерадіо, продати повітря у 3-й арці, й зробити вхід у Національну радіокомпанію таки входом у бункер.

Я питаю: чому про ці погромні спецоперації інтелектуальних осередків сором'язливо мовчить твердий фахівець із петлюрівських погромів професор Табачник? Чи не тому, що на сторінках одного з київських видань він б'ється над архіважливою проблемою:

«Миссионеры», только вчера спустившиеся «з полонын», толпами едут в Донецк и Луганск, Крым и Одессу «обучать» местное население «украинству»... ведь кому нужна «мова», если она вымирает? «Мова» должна быть не «державна», а народна. И не на основе пещерной идеологии или парадигм средневековой инквизиции»?!

Залишаю поза коментарями цей майже напівблатний, зневажливий до непристойності стиль високого урядовця, покликаного своєю посадою бути сторожовим національної культури. Дмитро Табачник завжди відзначався винятково тактовним європейським інтелектом.

Не знаю, чи позиціонує себе галичанин Юрій Андрухович із полониною, але луганчанин Сергій Жадан точно що не з полонини, а вони нещодавно таки досить успішно «місіонерствували» в Донецьку та Луганську, і депортовані за свою «мову» не були. Так само, як не була депортована і я зі своєю НАЦІЄЮ і Солодкою Дарусею з Росії та Польщі. Як, очевидно, не зазнаю репресій і в англомовному світі, куди прямує моя НАЦІЯ і ДАРУСЯ.

Позбавлений комунікації із потенційним читачем український письменник зазнає репресій у себе вдома.

Чітко продуманий і системно діючий неукраїнський сценарій розправи з «узким слоем украиноязычной интелегенции» змушує мене звернутися до всіх, хто ще не оглух і не осліп від цих точкових нальотів рекетирів, рейдерів і погромників - не мовчати, не боятися і не просити.

Тільки вимагати.

Чинити опір.

Так, як належить тому, кого заганяють у бункер.

ВАСИЛЬ КОЖЕЛЯНКО[28]

ДОПИСАТИ про:

• Як допомагала Василеві влаштуватися на роботу в редакцію машзаводу (його не брали нікуди, окрім робітничих професій, бо він мав на початку 80-х «пригоди» з КДБ за «формалістичні вірші»).

• Подати нашу з ним розмову перед поїздкою на творчий вечір до Спілки письменників до Києва, 14.05.1996. Розказати, хто допоміг, щоб він «не сів», і хто з колег «допомагав» навпаки (у кольоровому блокноті).

• МАШЗАВОД: товаришування із заводським художником-оформлювачем Гервазієм Яглою (зробити копію подарованої мені картини).

• Вірш, присвячений мені, - «Маріїні джинси» (!!!!)

• Як я редагувала його книжку «Семибарвний кінь». Газета «Час». Як вела Василів вечір у клубі творчої інтелігенції Семена Цідельковського.

• Форум видавців у Львові-2001.

• Як Василь за кілька місяців до смерті зайшов до мене у Шевченківський комітет.

• Знайшла у комп'ютері текст його інтерв'ю зі мною для газети «Молодий буковинець» 2001 р.

«Терміново! Василю! Оце вичитала «плід» нашої з тобою львівської розмови на Форумі. Можеш підчистити цю спонтанність.

Марія