Вирвані сторінки з автобіографії - Марія Василівна Матіос
Взаємна любов завжди починається і продовжується однаково - спочатку з опору, а згодом - синхронізується. Ви думаєте, у нас із Табачником було по-іншому?!
Варшава, 2008. Міжнародна книжкова виставка. Україна - почесний гість. Іде презентація польського перекладу моєї «Нації». На столі переді мною і моїми модераторами - перекладачкою Анною Коженьовською-Бігун і професором Варшавського університету Валентиною Соболь, окрім польської, усі українські видання моєї книжки, афіші, буклети. У залі іноземні журналісти. Я завжди добре контролюю час. Хвилин 20 забезпечені. Мені пишуть: «М. В.! Закінчуйте, ми повинні підготувати залу до прес-конференції Табачника». Єсть! Так точно! У мене чоловік - «настоящий полковник» - я порядок знаю! І тут розумію, про що мені натякає записка: для гуманітарного віце-прем'єра Табачника належить очистити стіл від моєї «Нації» - не підлогу ж замітати. Встигну!
Тимчасом про політичну ситуацію в Україні питає журналіст із «Німецької хвилі», далі польські журналісти влаштовують мені «дибу», питаючи, «коли нарешті український уряд виплатить грошову винагороду цьогорічним Шевченківським лауреатам», серед яких - є один громадянин Польщі. Решта наші, вітчизняні, - але також «у боргах, як у шовках»: Дмитро Стус, Тарас Федюк та ін. Питають, бо я - заступник голови Шевченківського комітету. Я, сердешна, думала, про книжки питатимуть, а вони - про гроші. Онде «Польське радіо» взяло мене під приціл, радіо «Свобода» «копає» під мене за ту премію. Міжнародний скандал, бо іноземець ображений українським урядом. Треба скандал гасити. Я все-таки про свою країну думаю не на похмілля.
Промисел Божий рятує мене навіть у Польщі! Із дверей скельцями окулярів а ля «гіперболоїд інженера Гаріна» блискає нетерплячий Табачник. У мене від радості тьохкає серце. І я вперше «спускаюся з полонини»: «Дякую всім за участь у презентації. Останнє запитання я переадресую віце-прем'єрові України після закінчення його прес-конференції, оскільки саме уряд забезпечує грошову винагороду Шевченківської премії».
Фу!
А територія стола - залишилася неочищеною! Там стільки тих «Націй»! Ну, чисто, як в Україні, - багато.
Поки представник українського посольства у Польщі відповідає на чиєсь запитання, Дмитро Володимирович гортає мої книжки. Привселюдно. Читає, холєрник! Чудо! Я давно підозрювала, що такий інтелектуал, як Дмитро Табачник, любить українське. Але щоб аж та-а-ак! Розумний «не по годам», встигаю зловити крамольну думку, жаль, що молодший від мене, зітхає моє серце.
Але я субординацію знаю. Я також державний службовець, у мене статус заступника міністра - тому не для преси, а в кулуарах після прес-конференції питаю несподіваного любителя «Нації». І він мені відповідає! Проте наш діалог настільки колоритний, що його можна передати тільки «глазами и ресницами». І слово честі, не брешу: про це опісля написала українська преса, бо скрізь і завжди є папарацці. І сіно-солома є. Навіть в українських урядах усіх розливів.
Ось майже дослівний наш словесний пінґ-понґ:
«Шановний Дмитре Володимировичу, коли уряд у повному обсязі розрахується...»
«Про що ви мене питаєте? Шевченківську премію взагалі треба... (вуха, вуха скрізь, Дмитре Володимировичу, будьте уважні-обережні, думайте, що говорите... я ж про вашу опінію дбаю!) А чи знаєте ви в Шевченківському комітеті, що прокуратура порушила проти мене 8 кримінальних справ і мені «світить» 12 років ув'язнення?!»
Господи милостивий... та він же любить мистецтво, раритети і мою «Націю» - а ви його на нари, пся крев?! Я виросла в поліетнічному краї, але коли йдеться про чиюсь особисту честь і честь державної премії, моя толерантність каже усім «до побачення!»
«Проти вас порушено кримінальні справи?! За несплату Шевченківської премії???????????? У такому разі я готова відсидіти за вас половину терміну, а хоч би це була тричі розпомаранчева влада!» - (ох, не чує цього Микола Лукаш, який 1973 року «ласкаво» просив у ЦК Компартії України дозволу «відсидіти» у в'язниці замість Дзюби! За написану книжку! Де ще Табачник знайде таку самопожертву за нього і за ідею 2008 року, окрім моєї?) 1973-й і 2008-й - «это совсем другой коленкор!», кажуть ті, хто знає. Тоді колядувати не можна було. Тепер «велено».
А він винахідливий, Дмитро Володимирович. Мабуть, на місце Патона моститься, бо хто б іще спромігся на такий винахід:
«Якщо ви така добра, то заплатіть їм Шевченківську премію зі своєї зарплати!»
Христе-Боже! Та Стус-батько перевертається на тому світі за Стуса-сина!
Ох, і припечатав мене тоді Табачник по саме нікуди!
...Ви думаєте я до Києва їхала? Я не їхала - рахувала. В умі й у стовпчик, на ноут-букові й загинаючи пальці. Я навіть лаялася (ага, як добре, що і я знаю кілька таких «парканних», «устидних» слів!). О, ні! Щоб сплатити урядовий борг із власної зарплати мені знадобиться... Ні-і-і-і... так довго не живуть навіть на полонинах. Навіть такі витривалі, як я. Але, прости мене, Боже, за прегрішеніє моє - за заздрість: бо я так чорно позаздрила під час тієї лічби Табачниковій зарплаті!!! І чому я не гуманітарний «віцик» - я би таки заплатила лауреатам державний борг?!
Я не червоніла би за ті гроші перед Дмитром Стусом чи він переді мною... (Бо, коли я читала сторінки Стусової «шевченківської» книжки, де він описує процес ексгумації батька... як він власними руками розкопував батькову табірну могилу... Як відкривав труну... як іншу, цинкову, труну до Києва ладнали... Ви можете це уявити?! І саме тоді уперше в житті я пошкодувала, що народилася не-чоловіком. Бо у Варшаві вперше в житті я хотіла поговорити з іншим чоловіком по-чоловічому!). А Стусика я чомусь люблю, як свого старшого сина, і чомусь завжди однаково - поблажливо і з розумінням, що би про нього не говорили інші: бо я не була у його шкірі, коли йому казали, що його батько «у тюрязі». І ті, що говорять, - там не були.
О, ти ласкавий, Боже, до людської слабкості... Ти зробив так, що тоді, у Варшаві, не було Дмитрика
