Вирвані сторінки з автобіографії - Марія Василівна Матіос

і Кавказ»? Не знаю, як з Камчаткою чи Чукоткою. Про них подбає Абрамович зі своїм ЧЕЛСІ. З Кавказом також зрозуміло. А після недавнього чергового робочого візиту Путіна у Крим як в одну із економічно контрольованих своїх губерній, унаслідок чого Стрілецька бухта блискавично швидко виявила бажання полегшати на частину військово-морських сил України, я нарешті зрозуміла, кого чекав - і таки дочекався Севастополь і зрозуміла, хто в Росії має нетабуйоване право озвучувати президентські наміри - любе (іншими словами - будь-хто).

Ось він - реальний демонтаж держави: раптова, як після інсульту, втрата пам'яті на слова Євросоюз і НАТО, стійка «струнко» державного чиновництва на московський окрик щодо нашого наміру говорити в ефірі українською... та Боже мій! Легше загнути пальці, де їм до нас байдуже.

ПРОТЕ демонтаж ментальний - він, знаєте, не менший Чорнобиль.

...Пам'ятаю кінець 80-х - початок 90-х, коли половина моєї Буковини рвала взуття на кордоні. Намагаючись заробити першу свою ринкову (зелену до того ж!) копійку, Буковина тоді добровільно взяла на абордаж Польщу і Румунію. Похід тисяч буковинців на терени сусідніх держав з торбами пром- і продтоварів нагадував гуманітарний похід на велику руїну. Благополучні поляки і румуни, тоді досхочу нагодовані українським сиром і ковбасами, сьогодні намертво прибиті (цвяхами нашого ж виробництва!) до свого поступу в майбутнє, якого нам, очевидно, доведеться чекати довше, аніж комунізму.

А сьогодні кожен п'ятий буковинець якщо не горбиться на безкраїх пісних ґрунтах ситої Європи, то підтирає сідниці скупим багатіям хваленого Євросоюзу, що вижили з ума від старості. Така ось історична справедливість працелюбного, але маломислячого народу.

ХТО вдарить у дзвони святої Софії і Лаври разом узяті, щоб зупинити безум відчаю третьої хвилі української еміґрації? О, ні, не на площі святого Петра у Римі, не Оксана Білозір і не Павло Дворський. А вдарить багатоденним дзвоном на сполох по всій країні з приводу того, що з країни витікає її народ, витікає швидкоплинно, неначе кров із перерізаної жили. Моя би на те воля - я замість державного Гімну запровадила б щоденний поминальний дзвін. Гімну ні на державному телебаченні, ні на радіо все одно не чути. Страшна пропозиція? Не страшніша, аніж необліковані мільйони українських громадян-біженців, хоча їх називають хто як: Президент Кучма - людьми «легкої поведінки»; а ті, що під Президентом, придумали й назвали їх інвесторами у вітчизняну економіку.

А може, вони, оті, що іменують кожного з нас - ніби дають тюремний термін, - так задумали: щоб ми нарешті плавно, всією Україною, перетекли в ситий Євросоюз, і нарешті звільнили армію чиновництва від ворожби на кавовій гущі про терміни нашої євроінтеґрації?

...Коли я ідилічно демонструю своє фамільне дерево, я в голові тримаю думку про тих людей з Івано-Франківщини, які вже тричі поміняли свої прізвища задля жаданої закордонної візи. Яке (і де?!) своє коріння шукатимуть після цього нащадки підприємливих із безвиході нинішніх «западенців»-наймитів-«інвесторів»?

О, ні, Україні не треба таких інвестицій, коли «інвестуються» тисячі незворотних людських драм, коли плодиться біда, свідком якої я була на Тернопільщині, де цілі села - без жодної жінки дітородного віку, де матері благословляють своїх малолітніх дітей на вимушені шлюби з португалій-італій через відеокасети.

Поминальний плач, а не весільна «коломийка» панує в такі моменти на західноукраїнських обійстях.

А тим часом в Україні - економічно, політично, духовно і ментально демонтованій - політичні кастрати бавляться в політику, як у кубик Рубика, не підозрюючи, на кратер якого вулкана мостять дорогу цілій країні.

УКРАЇНА НЕБЕЗПЕЧНА

І САМЕ ЦЕ дає мені право думати про Україну НЕБЕЗПЕЧНУ, яку, як овечку Доллі, день у день клонують інформаційні генетики, а народ «благоденствує» від нав'язаної ними думки: добре, що не було війни. І мало хто хоче не просто загинати пальці, а ДУМАТИ, обліковуючи українські втрати за останнє десятиріччя: пропорцію народжень і смертей, постійно зростаючу криву суїцидів, епідемію туберкульозу, кількість ВІЛ-інфікованих, правдиву кількість безробітних і т. д.

Якщо усе це не війна, не винищення, то що ж тоді війна?! В сучасному Іракові також не війна: стабілізаційні процеси. Та й, зрештою, війна при сучасних технологіях має дещо інші ознаки, ніж кавалерійські наскоки чи танкові бої. Хто не хоче думати - хай заколисує себе слоганом, що «У нас не було війни». А я кажу, що війна щоденно іде Україною і робить державу небезпечною для своїх громадян.

Тільки, заради Бога, не тягніть мене, як Тягнибока, до суду за наклеп і розпалювання сумління. Бо я таки хочу розпалити приспану і незрячу совість тих, хто не розуміє, що конфронтована, збуджена Україна - Україна небезпечна. Для всіх. Для кожного. Для Європи. Росії. Америки. Для сьогодні. А ще більше - для завтра.

Бо немає ні Східної, ні Західної України.

Немає двох Україн ніяких інших, окрім України бідної і тієї, що блює украденим.

Є Україна правдива і є брехлива.

Є Україна зі страху і є від лукавого.

Є совісна і є безлична.

І кожна з них - така ж далека одна від одної, як Сонце від Землі. І це також конфронтація суспільства. Байдуже, що одних - жменька а інших - мільйони.

Проте межа ще одної небезпечної конфронтації - внутрішній неспокій громадян, - зумовлений щоденним нагнітанням штучних пристрастей пов'язаних із політикою і тільки. І провокатором цієї конфронтації є державні, і тільки державні чинники. От де уже патронат - так патронат! І в протилежному мене не переконає ніхто.

...ЗНАЄТЕ, коли мені вперше закарбувалося в пам'ять словосполучення жовто-синій колір? Якраз десь у років тринадцять. А було так. Один із моїх односельчан - інвалід Андрій Крижанівський купив у сільмазі фарбу. Яка була. А була тільки синя і жовта. І пофарбував щойно збудовану хату. То через день мало не половина районного начальства під недремним оком «трьох чекістів» «допомагали» чоловікові перефарбувати будинок у