Гірка правда - Віктор Варфоломійович Поліщук
Чи це взагалі була "армія"? Кожна армія зазнає втрат у битвах, кожна армія бере в полон вояків противника. Де ж ті полонені, яких захопила УПА, якщо це була армія? Де вона їх тримала? Взагалі не тримала, бо це не була армія. Полонених - вбивали.
З наведеної цитати зі станіславівської "Самостійної України" бачимо, що ОУН-б зразу, тобто в липні 1941 p., приступила до загальної психологічної, політичної і військової підготовки молоді і взагалі населення до збройної боротьби. Як могла виглядати і як виглядала така підготовка?
Польський історик Тадеуш Анджей Ольшанський (Ян Лукашув), з оцінками подій якого я не погоджуюся, але про це далі, пише на сторінках "Історичних зошитів", видаваних паризькою "Культурою", що Численна участь селян, в тому й жінок і дітей у протипольських виступах, була стимульована також агітаторами - тільки бандерівських їх було коло 1.000... [269]
Т. Ольшанський правдоподібно спирається на опрацювання, яке було зроблене 1943 р. в Польщі для польського уряду в Лондоні. [270] В тому опрацюванні пишеться: 3 другого боку пропаганду масових мордів мали почати емісари крайнього відламу галицької ОУН, які, числом коло тисячі, агітували вбивати поляків.
Звернімо увагу на те, що назване тут джерело походить з 1943 року.
Отже, коло тисячі бандерівських емісарів подалися на Волинь. А мельниківці ж теж не спали, теж посилали своїх емісарів. їх усіх вистачило на кожне волинське, навіть найменше українське село. А вони ж не затримувалися на місці, зробивши свою роботу, просувалися далі. До злого намовляти довго не треба. На місці знайшлися охочі тероризувати місцеве населення.
Можна собі уявити таку схему діяльності емісарів ОУН: В кожному селі знайдуться такі, котрі, не будучи свідомі цілей і методів діяльності ОУН, готові були, чи то з патріотичних, чи теж з зовсім низьких мотивів, піти на співпрацю з ОУН. Тим більше, що вона послуговувалася гаслами побудови самостійної України. Здобути таких людей не було важко, адже, згідно до націоналістичної доктрини, вони ставали "луччими людьми", "ініціативною меншістю", яка може диктувати свою волю більшості. В кожному селі знайдуться примітиви, котрі свою рацію готові доказувати кулаком, сокирою, чужою кров'ю. Або ж недовчені, розчаровані неуспіхом чвертьінтелігенти, або ж просто трішки грамотні, яких не визнала громада.
Поруч патріотичної пропаганди, емісари ОУН послуговувалися, без сумніву, теж низьким, аморальним аргументом: проженемо поляків - земля по них залишиться нам. Та й майно їхнє нам пригодиться. Згаданий Т. Ольшанський пише, що волинське село було перенаселене, вигнання поляків створювало можливість дістати так потрібну землю, (тож) трудно дивуватися, що "деполонізація", втішалася масовою підтримкою українського села.
Звідси - до найпростішого джерела наживи, тільки один крок: помордувавши поляків, або й українців, які противилися ОУН, перед спаленням садиби, можна було пограбувати рухоме майно, взяти корову, коня, підсвинка. Людська натура така, що їй притаманне гребти до себе. Тим більше, коли агітатори-емісари наперед відпускали гріхи. Оті емісари ОУН з Галичини, які йшли на Волинь підбурювати спокійних досі волинян до злочинів, вважали себе донцовською "ініціативною меншістю", а волинських селян -чорними виконавцями злочинних ідей. А й деякі священики були не проти таких методів.
Напрями пропаганди - хто ворог?ОУН змальовувала перед українцями образ ворога. Хто ним був? Ними були "окупанти", "займанці", "зайди", "зрадники", "хруні". Такі визначення "ворогів" українського народу знаходимо в офіційних документах ОУН, починаючи від постанов І Конгресу українських націоналістів. В очах ОУН окупантами були не тільки представники польської влади, але й поселені нею на території Західної України т. звані "колоністи", а також усі інші поляки, незалежно від того коли й за яких умов вони опинилися в Західній Україні. Це були "зайди". Словник української мови "зайду" розуміє як "людину, яка прийшла звідки-небудь, не тутешня".[271] Чужинцями вважалися всі, хто не був українцем, а чужинець - ворог. Це - вельми примітивний погляд. Ще за часів Київської Русі князі видавали своїх дочок заміж за кордон, і не на те, щоб їх там вважали чужинками. Та й самі князі -Рюриковичі, не були "тутешніми", тобто місцевими українцями, вони прийшли зі Скандинавії. Розвиток засобів транспорту спричинився до масової міграції населення. Люди мішалися між собою, родичалися. Кого ж тоді вважати ворогом? Мого батька, котрий взяв за жінку польку? А її двоюрідні сестри були православними, вважали себе українками - Надія і Поліна. Чи ворогами вважати дітей і внуків моєї, замордованої бандерівцями, тітки-польки, котрі по сьогодні живуть на Україні - Адама, Романа, Петра і Регіну та їхніх дітей? А ось тітка моєї жінки вважає себе росіянкою, бо її мати була росіянка, а батько чех. І вона вийшла заміж за українця, брат якого був довгі роки найвидатнішим членом ОУН у США, де був визначним вченим ентимологом. Мати прославленого українського митця Леся Курбаса була полькою, Ванда Адольфівна. То Лесь Курбас був хто - теж ворог?
Люди мішаються, одні асимілюються в українську, інші в польську націю, культуру. В цьому немає ніякої трагедії, якщо це не цілеспрямована державна асиміляційна політика, якщо асиміляція відбувається природним шляхом. У цих справах неприпустимий расистський підхід, а таким підходом відзначалася ОУН.
Цікаво - що б сказали ідеологи ОУН на те, коли б серед індіан та
