Вирвані сторінки з автобіографії - Марія Василівна Матіос

Але я думаю: якщо ми змусили урівноважену і ситу Європу пришвидшувати кров у своїх жилах нашою «коломийкою», то де написано, що ми не змусимо дистильований і запанілий світ плакати і сміятися від розкоші котроїсь української книжки, трансльованої в Європу українським інтелектуалом?! Можливо, Європі було би корисно відкривати для себе духовні Америки не з баналізованих істин Коельо, а когось із нас?!

Бо направду: нас тут багато, що чуються при силі артикулювати світові неповторність українського серця і звичаю. Але поки ми своєю книжкою не опережемо віл краю до краю, від серця до серця усю Україну, як чемпіонським поясом оперезаний Віталій Кличко, доти ми будемо подолані і доти наші потуги прорватися за свої пороги виглядатимуть жалюгідними і смішними.

Письменник, художник, філософ, скульптор, музикант - це кульові блискавки в тілі нації. Можливо, ми ще не генії, але ми чесно працюємо в умовах таки заблокованої культури; в оцих сучасних культурних бункерах, без жодних серйозних - а не вєркосердюччиних - комунікацій зі своїм народом.

Ми не хочемо в третьому тисячолітті сидіти в криївках, чи бути останніми героями своєї культури, навіть на Буаярі. Бо реабілітації потребують не лише герої правдивих криївок. Відмовлення справедливості потребує українське слово в українській книжці, що скромно, і таки по-сирітськи тулиться в рідній державі. Отакою є суть моєї тривоги.

А на цьому - сердечно кланяюся моїй солодкій Буковині, моїм батькам і шаную вашу мужність і відвагу, пане Президенте, з достойної руки якого я беру найвищу відзнаку моєї Держави.

P.S. Далися мені ті промови!

Ця - не виголошена, але надрукована в газетах, - ясна річ, прозвучала би 9 березня 2005 року дисонансом. Один мій знайомий сказав: «Як добре, що ти її тоді не прочитала на сцені. А газет вони не читають. Газети читають люди».

Інший мій, справжній, приятель, 9 березня 2010 року, після отримання мною із рук Президента України В. Януковича Шевченківської премії, присудженої професорові Римського університету Оксані Пахльовській, і виголошення мною У Каневі її лауреатської промови (за її письмовим дорученням), сказав: «Ти, Маріє, підписала собі вирок».

Певна річ - вони ж вищі Закону і прокурора.

Ось я й мучуся, бо маю причину: чому я тоді не виголосила відмову Оксани Пахльовської

від Шевченківської премії (а могла ж, холєра, могла - мала на те підстави!)? Україна нарешті здобула би повноцінного «відмовника» від премії держави. Я би мала титул найбільшої української авантюристки, а може, дисидентки. А професор Пахльовська, з якою наше знайомство вимірювалося п'ятьма хвилинами на Форумі видавців у Львові 2008 року, хіба після того спростовувала би мою політичну дотепність у присутності таких людей і в такому місці?! Адже Пахльовська - донька Ліни Костенко. А кров є кров! Рідна!

А така була нагода! Така нагода! Минуло ж тільки два тижні після інавгурації Президента України Віктора Януковича.

...А ось і речові докази моєї провини перед владою «розливу»-2010:

Рим, 8 березня 2010 р.

«До уваги вельмишановної Пані Марії МАТІОС,

Заступника Голови Комітету

з Національної премії України

імені Тараса Шевченка

Від: Проф. Оксана Пахльовська,

зав. Кафедри україністики

Факультету літератури і філософії

Римського університету «Ла Сап'єнца»,

доктор філологічних наук,

провідний науковий співробітник

Інституту літератури НАН України

Вельмишановна Пані Матіос!

Дякую за офіційне повідомлення про присудження мені Національної премії України імені Тараса Шевченка.

На превеликий жаль, змушена повідомити, що через об'єктивні обставини не зможу взяти участь у церемонії нагородження. У зв'язку з цим прошу Вашої ласки особисто прийняти за мене цю високу нагороду. Наперед вдячна.

І прошу сказати кілька слів про символічний аспект цієї нагороди.

Нагорода, що має ім'я Шевченка, - це не так премія, як моральний імператив, вага відповідальності перед вічністю - і сучасністю - цього Поета.

Україна - вкотре! - знаходиться в облозі. В облозі риторики. Імітації. Обману. Насилля над її історією.

В облозі фальшивої любові до України і реальної до неї зненависті.

Основна цьому причина: як і в XVII столітті, XIX чи ХХ-му, Україна перебуває в епіцентрі протистояння Росії та Європи.

Тому в день народження великого поета країни ми насамперед маємо почути його Слово, те Слово, яке Поет, як старозавітний пророк, поставив «на сторожі» нації. До цього нас змушує інтелектуальна чесність.

Поет, якого російська держава боялася так, що заборонила не лише писати, а й малювати, із засланських своїх степів бачив не лише нову Україну, а й майбутню Європу. В тодішній Європі - поряд з Міцкевичам і Байроном, Гайне і Леопарді - Шевченко був одним з найрадикальніших поборників свободи - свободи кожної окремої людини, свободи кожного народу - від Фінляндії до Кавказу, від азійських країн до Молдови, Чехії, Польщі. А свобода - це базова цінність європейської цивілізації.

Шевченко ніколи не пішов на компроміс із владою у сказавши словами царя Давида:

Тому його Голос розхитав фундамент Імперії. Тому його Голос розколював мури в'язниці під назвою