Вирвані сторінки з автобіографії - Марія Василівна Матіос

Президент не втомлений - Президент ледве живий. Я ще нікого в житті так не жаліла, як у той, святковий для себе, вечір жаліла Президента України: на ньому не було лиця. У прямому значенні. Були суцільні рани-вирви, прикриті товстезним шаром гриму, який нічого не прикривав. Під час вручення премії я зауважила, що у нього на сорочці на грудях начебто засохла крапелька крові. Привиділося від хвилювання, подумала. Згодом дізналася, скільки разів на день у той час Ющенкові міняли сорочки. І навіть, коли усупереч організаторам організовувала фотографування лауреатів із Президентом, стоячи по праву його руку, не могла звести очей на його обличчя. Може, тому я була поблажлива до нього? Хоча за всю історію вручення Шевченківської премії, то був перший випадок, коли жоден лауреат не «муркнув» жодного публічного слова. Але я свою невиголошену промову надрукувала у пресі через кілька днів по тому. І скажіть, що я 9 березня 2005 року, через два неповних місяці після інавгурації, була неправа!

Високоповажаний пане Президент!

Колеги! Друзі!

У цьому залі, де прискорено пульсує правдивий розум і б'ються найгарячіші серця України, мені хотілося б почувати себе людиною винятково святкуючою. Але, погамовуючи зрозуміле хвилювання, окрім щирих слів подяки за державне визнання моєї скромної праці, я повинна сказати дещо з того, що диктує мені власне сумління і сумління моїх попередників та сучасників.

Я це повинна сказати при світлі чесних сивин моїх дорогоцінних батьків, що присутні в цьому залі; при безстрашних головах тих, хто німу, фальшиву, декоративну Україну зробив привселюдно говорящою.

Головна героїня мого роману «Солодка Даруся» завдяки нещадним жорнам історії і нещадним людям, кілька десятиліть була позбавлена голосу. Але у час найгострішого сердечного піднесення і найвищої драми свого трагічного буття, вона нарешті промовила єдине слово, покликавши до себе Богом вибраного їй чоловіка. Згодом, ненависно вражена в саме серце, Даруся заговорила... востаннє, навіки поховавши невиправдані а дії на своє маленьке - людське - щастя.

Пишучи цю книжку, я не сподівалася, що образ дівчини, битої Судьбою і людьми, за короткий час стане метафорою моєї країни. Так само, к Даруся, моя стоодурена Україна в час пекельного прозріння і найвищого злету своєї відваги і духу, безстрашно сказала «так!» тому, кого нарешті допустила до глибин своєї мовчазної, та не-лукавої душі.

І я думаю, що не мають права ті, хто поцілив

не кулею - а тільки словом у нас - людей,

людей не так з вертепу[20],

як людей зі страху[21],

ті, хто видобув голос з народу - цього вічного листя землі[22] і одночасно брухту вічності[23];

із тих, що є дітьми трепети[24] із дівою незагойної обиди[25] в душі;

із тих, хто тримає в руці щоденний жезл[26] терпіння і віри, -

не маєте права, панове чолові країни, пустити брат на брата[27] з мечем ненависті і останнім розчаруванням.

Бо ми у більшості своїй - не поети.

Та ми народ не тільки із пекла голодоморів, але й із Заповіту Шевченка.

Ми, можливо, ті, хто вперше в історії людства сміливо підправили пророцтво свого Генія. Ми поховали страх і таки встали, не окропивши злою кров'ю і п'яді рідної землі, безжалісно сплюндрованої варварами при краватках.

Але такий народ. думаю, завжди має право запитати своїх достойників: ми точно не лукавили з тобою?

І від тих, кому довірливий народ вручив свої стратегічні сподівання на реанімацію державної совісті, ми маємо право вимагати таки реприватизованого врожаю народної праці і правди так безсоромно привласненого шулерами. Тільки правди, і нічого, окрім неї, нещадної.

Ви запитаєте, чи не передчасно я тривожуся в час суспільної радості? Не передчасно, тому що письменник, а в ширшому значенні митець, швидше від сейсмологів чує зародження тривожного «кру» в надрах народної душі і розшифровує кардіограму народного серця точніше, аніж найвидатніший Амосов своєї справи.

І я звертаюся до тих, у чиїх руках перебувають найважливіші атрибути української влади, до політичних пінкертонів сучасної України: відшукайте і покажіть дорогу в Лету отому багатоголовому і багаторукому, але невидимому Бен Ладенові, який майже упокоїв українську книжку, а значить - заніс сокиру над нашою душею, відібравши можливість українцеві від Хоружівки до Розтоків купити книжку титульної нації. Купити, як хліб, як цукор. Дякувати Богу, теперішня Україна якось здолала отого Бен Ладена від шлунку і тепер смачно куштує свій - не контрабандний - «Чумак», делегує свою - не «палену» - «Хортицю» на весь мир, і їде додому з солодким ROSHENom. І чомусь тільки найстрашніший - духовний - терорист, отой, що загнав саме українську книжку в підпілля сміхотворного тиражу і неіснуючого ринку, святкує щоденний свій Великдень від усвідомлення своєї безкарності.