Вирвані сторінки з автобіографії - Марія Василівна Матіос
Я розумію, що велика політика - це завжди дефлорація ілюзій. Але отой непристойний спосіб, яким наші достойники розбивають наші ілюзії впродовж часу після Майдану, мені видається не менш неприродним, аніж спосіб позбавлення цноти, запропонований одним із персонажів Наталки Сняданко в «Колекції пристрастей».
У перших трьох розділах книжки я сказала все, що думаю щодо сьогоднішніх українських реалій. Мені доповнити нічим.
Так, я люблю породистих чоловіків і харизматичних жінок. І люблю, коли вони доповнюють одне одного. Це стосується не тільки родинних відносин. Думаю, це стосується і політики. І я вибрала саме таких персонажів для своєї книжки - тих, хто сам всіма своїми діями, вчинками чи не-вчинками проситься на сторінки політичної сатири. Письменникові гріх не скористатися такою можливістю! Можливо, я когось відшмагала занадто боляче, перебільшила чиїсь чесноти чи перебільшила чиїсь вади. Але письменник - не прокурор. Він - лише дзвонар суспільної тривоги, яка наблизилася чи наближається.
У книжці я не могла чинити так, як радить чоловіча психологія: коли ідеш до жінки, не забудь узяти батіг. Я знаю іншу філософію: коли жінка неправа, найперше, що слід зробити - це попросити у неї вибачення.
Можливо, я не маю рації. Але знаю, що жінці, щоб самореалізуватися, переважним чином У чоловічому світі і незалежно від фаху, доводиться бути Піддубним, Кличком і гнучкою Подкопаєвою в одній особі
Світова ментальність така, що один сантиметр чоловічої ходи дає результати більші, ніж семимильний поступ однієї жінки. Українська політика щодня доводить незмінність цього постулату. Доводить... до абсурду. Історичний консерватизм у проблемі «що можна чоловікові, а що можна жінці» зайшов так далеко, що на цю тему я й спробувала порозмірковувати у книжці.
І на закінчення. У мене в Розтоках кажуть, що чоловік без жінки - це копито без підкови, а жінка, якщо вона самотня, аби у церковних ризах ходила, то вона ніхто, а як із чоловіком, то аби він мотузом був підперезаний, але то таки чоловік.
Можливо, це трибунальне мислення, цей сільський консерватизм, - не такий уже й консервативний у нашому теперішньому політичному випадкові - випадкові неприродного «двобою» Віктора Ющенка і Юлії Тимошенко.
Беззастережна українська сутність нашого Президента дає мені сміливість вважати, що його потрібно відвоювати у тих, хто грає вар'ята. І, можливо, відвоювати не дуже ніжними на цей раз жіночими руками. Інакше його будуть відвойовувати інші. Дай Боже, щоб я помилилася у своїй тривозі.
ВІКТОР ЯНУКОВИЧЯкщо бути точним
Травень 2001 р. Щорічне Міжнародне Шевченківське свято «В сім'ї вольній, новій». Державний захід, фінансований урядом. Тогоріч воно відбувалося на Івано-Франківщині. Маю офіційне запрошення взяти участь у ньому як письменник. Але потрібен дозвіл керівництва: я - державний службовець, помічник секретаря Ради Національної безпеки і оборони України. Клерк із апарату РНБО «точний», як годинник за Гринвічем: «Поїздка тільки власним коштом! Шевченківське свято не має жодного стосунку до проблеми національної безпеки». Не має - то й не має. Хто сумнівався?
...Відкриття свята відбувається в селі Серафинці Городенківського району. Хто бодай трохи знайомий із краєзнавством Прикарпаття, знає, що значать Серафинці в національному житті галичан і який український дух тут панує. Але не про це зараз мова.
На пагорбі над селом відбувається церемонія відкриття пам'ятника Шевченкові. Краєвид, що відкривається з цього місця, вражає. Вражає і велелюддя. Як сказали би в моєму селі на Буковині, «тоді народу було більше, ніж людей». Тодішній міністр культури України Богдан Ступка, а заодно - куратор Івано-Франківської області від уряду, відкриває свято промовою з папірця, але закінчивши невластиве йому читання, яке, очевидно, він щойно взяв до рук, поза спинами високодостойників дратується: промову йому написали занадто пафосну, неприродну. Люди на Ступчин виступ відреагували мляво.
У «президії» - тобто в перших рядах перед пам'ятником, де стою і я з рештою письменників, відчувається деяке - хоча й мовчазне - напруження місцевого начальства. Адже зараз, тут, у Серафинцях, де чи не третина села скуштувала «тепла» Сибіру, присутня численна делегація з Донецької області, очолювана новим головою держадміністрації Віктором Януковичем. Напередодні дві області - Франківщина і Донеччина - підписали угоду про ділове співробітництво. Дерев'яні кріплення для шахт, працьовиті галичани, що ще з повоєнних часів осіли на Донбасі (хто добровільно, хто примусово-добровільно - це вже інша справа) - є про що домовлятися!
Проте в Серафинцях франківське начальство все одно остерігається якоїсь спонтанної провокації. Багато хто з донецьких також спітнілий. Не від сонця. Слово донецького голови ОДА також із папірця. Коротке, але значно тепліше, ніж у Ступки. Українською. Хоч і з добре помітним акцентом. Багатотисячні Серафинці на промову реагують, як реагували би на рідну мову не вдома, а десь «на Сибірах» - вони вітають донецького голову адміністрації так, ніби він їм прочитав «отченаш», а не зацитував Шевченка. Адже він гість! А гостей тут завжди вітають щиро! Напруга спадає. Донецькі витирають спітнілі чола. Витирають чола і франківці. Далі триває художня частина. Співають українською Галичина і Донбас. Свято триває.
...Під час урочистого прийняття на честь свята за столом я сиджу між двома «губернаторами» - ліворуч тернопільський Василь Коломийчук, праворуч - донецький Віктор Янукович. Прийняття у гуцульському стилі: гуцульська музика, гуцульські наїдки. Ненапружене, але й не надто обтяжене серйозними розмовами спілкування. Жарти. Тости. Гарно. «Дві слові» дають митцям, «дві слові» кажу і я.
Сусід по праву руку, застебнутий на всі ґудзики піджака, відчуваю, занадто зібраний. Далі вын ледь-ледь нахиляється до мене і тихо, майже винувато каже: «Я чомусь дуже хвилююся. Допоможіть мені, будь ласка, як правильно сказати по-українськи...».
Тим часом тодішній івано-франківський
