Вирвані сторінки з автобіографії - Марія Василівна Матіос

Ах, як жаль, що у мене залишилася лише фотоплівка прийняття, а не аудіозапис того слова! А тост був простим і нелукавим. Звучало, приблизно, так: «Я сьогодні щасливий, Михайле (це до Вишиванюка. - М. М. ), що ти мене запросив на Прикарпаття. Чесно кажучи, мені трохи було страшнувато. Я вперше тут пробую говорити українською мовою. І вибач мені, якщо це виходить не дуже добре. Я ніколи не думав, що тут такі щирі і добрі люди. Що вони нас так сердечно приймуть. Я сьогодні відкрив для себе ще одну Україну. А зараз я хочу, щоб ви всі знали, що Донбас - це також Україна. Що у нас чудові українські люди, чудові українські артисти. І я хочу, щоб ви всі почули ці прекрасні голоси».

А далі співали донецькі гості - народні артисти України Петро Ончул (до речі, мій земляк-буковинець), Аліна Коробко розхитувала чоловічу кров чудовими українськими романсами.

І мій сусід праворуч лише тоді скинув свій темний піджак, а далі широко усміхнувся: «Правда, вони прекрасні?» Мене важко спантеличити, але тоді я справді була спантеличена, тому лише відповіла, що Ончул - мій знаменитий земляк.

...Чесно кажучи, мені ліньки зазирати до довідників, якими музеями чи книжковими раритетами «промишляв» у той час Дмитро Табачник Точно знаю, що тоді порад Януковичу «про немиті руки галичан» він не давав.

Журнал. «Країна», 2010 р.

P.S.

9 березня 2010 року. Після покладання квітів до пам'ятника Т. Шевченкові в Києві Президент В. Янукович іде до виходу - у напрямку Червоного корпусу університету. Іде красиво. Справді красиво. Обіч доріжки стоїть уся чиновницька челядь. Ну, не наструнко, але й без вальяжності. І раптом! Чудеса Господні! Чиясь чоловіча шапка (а майже всі простоволосі!) падає просто до ніг Президентові. Ясна річ, такого не помітити не може навіть сліпий.

А вже що казати про видющу відьмачку! (Це я про себе - бо шапка змахнула крилами з голови того, хто ще не змив долоні від обіймів із президентом-попередником, і під ним 9 березня не те, що хитається крісло - там всі чотири ніжки вже підпиляні!)

Президент Янукович дещо сповільнює крок, вітається з шапкозакидателем і йде далі.

Мавр зробив свою справу - мавра запам'ятали.

Мавр робить свою справу далі.

Тепер уже в ранзі міністра.

Захоплююся: не всі такі відважні, хто міг би кидатися шапками перед Президентом із відчаю! Колишній комсомольський вишкіл переріс у передпенсійний досвід...

...але нічого нового ні про людину, ні про людство після 9 березня 2010 року я так і не дізналася...

...Коли заарештований Іван Дзюба, хворий на туберкульоз легень, міряв камеру СІЗО КДБ на Володимирській, його дружину Марту чи не щодня «виховували» в «інстанціях».

- Что, ваш муж самий умний марксіст? - слідчий Генеральної прокуратури потрясав перед очима Марти речовим доказом - рукописом «Інтернаціоналізму чи русифікації?». - Ви понімаєтє, целий інстітут работаєт над опровєрженієм всєго етого!

- ...і, очевидно, не знаходить... - докінчила жінка. - Правду важко заперечити...

А за якийсь час після цієї розмови за авторством Богдана Стенчука вийшла рептилька під назвою «Що і як обстоює Іван Дзюба?»

2 березня 1972 року президія правління Спілки письменників України одноголосно виключила Івана Дзюбу зі своїх членів. До речі, чуже повчально прочитати протокол того засідання, де публічні голоблі проти Дзюби не підняв лише Олесь Гончар (це так, до слова).

Того ж 1972 року Іван Дзюба був засуджений на 5 років позбавлення волі за антирадянську діяльність, звільнений через півтора року, реабілітований 1991 р.

Кому до вподоби читати спогади і мемуари, хай зазирне у книжку Георгія Крючкова «Трудные уроки. Раздумья бывшего партийного работника...». Там є дуже колоритні місця щодо отого «цілого інституту», який спростовував Дзюбу, і вигаданого «Богдана Стенчука», який згодом став помічником В. Щербицького.

...Хірурги двічі зазирали у Дзюбине серце, але, думаю, навіть вони не знають, які насправді вулкани приховані в грудях Людини, котру Україна нелукава, Україна правдива і совісна називає найбільшим інтелектуалом і живою совістю нації.

Не маю жодного сумніву, що саме ці дні, дні гарного життєвого ювілею - 75-річчя академіка НАНУ, одного з перших, правдивих, Героїв України Івана Михайловича Дзюби - народять зливу цілком справедливої і щирої словесної похвали. Проте знаю, з якою іронією він її сприймає. Бо не знаю іншої людини, яка б із такою жадібністю щодня самовдосконалювалася, і яка б так природно і глибоко вникала в усе, за що береться її рука. Як і не знаю іншої людини, яка б у приймальню свого службового кабінету заходила, стукаючи у двері Так було всі роки, коли Іван Михайлович очолював Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Очевидно, оця ненавмисна, природжена делікатність, зворушлива увага до житейських деталей, незвична для наших часів толерантність у судженнях і оцінках у поєднанні із непохитною твердістю у переконаннях і викликали в мені суто людське і читацьке потрясіння. Потрясіння, коли я читала в рукописі «Спогади і роздуми на фінішній прямій» Івана Дзюби.

Мені чомусь дуже хочеться, щоб сьогоднішня, роздратована і поки що непримирена, Україна прочитала цю книжку. Адже її написав Іван Дзюба з того Донбасу, який і сьогодні страждав і страждає за Україну (але чомусь дуже пошепки), а не харкає її багатствами... Я пересвідчилася, що Донбас не зовсім такий, яким його нам хотіли би намалювати політики. Слава Богу, ще є Донбас Івана Дзюби, Василя Стуса та Івана і Надії Світличних. Але його треба почути.

...А із Докучаєвська, із СШ №1, в якій навчався Іван Михайлович, час