Вирвані сторінки з автобіографії - Марія Василівна Матіос

Звичайно, відомо. Я багато чого знаю... Знаю, що та ж Ліна Костенко має написаних декілька томів. А це ж геніальна поетеса, поетеса-філософ. І вона не може їх нікому віддати до друку, тому що їй нікому довіритись, окрім доньки Оксани. І в державі немає нікого, хто міг би на державному рівні дати гарантію на ці твори. І коли Ліна Василівна ще активно працює... і це все не видано... і творець не бачить свого дитяти, яке потім буде працювати на цілі покоління вперед, - то це трагедія не тільки творця, а й народу, який цього творця породив. Тому якраз зараз саме це - один із постулатів, який політики повинні дуже серйозно «форсувати»: це піклування про талановитих творчих людей.

Я розумію, що Ви в політиці не лише задля майбутнього піклування про інтелігенцію?

Але і задля цього також.

Дякую за розмову.

Я «привілейована»: знаю їх усіх. Не зблизька. Але й не з кабінету.

(уривки із повісті «Спічрайтер...»: про те, як, прочитавши в газеті мою замітку, що Києвом «шнурує» автомобіль з іменним номером «МАФИЯ» і постові міліціонери біля Верховної Ради віддають честь його господареві, Кучма дав «джосу» тодішньому міністрові внутрішніх справ Ю. Смірнову - і «МАФИЯ» щезла з київських вулиць).

Улітку 2010 року в центрі столиці знову роз'їжджає авто з номером «МАФИЯ».

...Київ, 2000 рік. 9 травня. Вихідний. Іду із хлібного магазину на вул. Січневого повстання до себе, на Суворова. Це напроти парку Слави. На тротуарі натовп. Президент України Леонід Кучма спілкується з охочими. Переважно літні жінки. Зауважую, що «протоколісти» не «замакіяжили» прищик на лівій щоці Президента. Але так навіть краще - що не напомаджений. Такий, як усі. Можна взяти Президента за лікоть. Ніхто не зупиняє, не відганяє. Я здивувалася.

...Кучма - поки що єдиний Президент України, який жодного разу, жодного! не втрутився в роботу Шевченківського Комітету. Його адміністрація жодного разу нікого не викликала «на килими», не робила «вар'ятства», як було при В. Ющенкові і вже започаткувалося при В. Януковичеві.

При Кучмі головою Шевченківського Комітету був Іван Михайлович Дзюба. А Главою Адміністрації Президента - Володимир Михайлович Литвин.

Якщо у Дзюби була потреба обговорити із Президентом «комітетські» справи, він завжди мав цю можливість наступного дня чи за 2-3 дні опісля. В Адміністрації Президента Кучми розуміли, хто такий І. М. Дзюба - і жодного разу не дозволили собі «панібратства» чи інтриг поза його спиною, чого ніколи вже не було при В. Ющенкові (коли новоспечений лауреат «дозволяв» собі блатні вчинки - аж до того, що Президент Ющенко переписував формулювання свого ж Указу про присудження Національної премії із заміною оригіналу Указу).

(Про «тваринний» жах гуманітарного управління Адміністрації Президента Януковича зразка «Шевченківська премія - 2010» - у повній версії цієї книжки). Такі речі - «нестравні» для людини зі здоровим глуздом.

У цьому розумінні за часів Президента Л. Кучми була абсолютна демократія.

Саме Л. Кучма як Президент України підписав Указ про започаткування книжкової серії «Бібліотека Шевченківського Комітету» (популяризація творчості лауреатів). Ця серія коли успішно, а коли - не дуже, а все ж «тримається» у книговидавничому морі: 2010 року вона налічує 82 позиції.

Якщо ви подивитеся в Інтернеті, якого числа місяця лютого 2005 року тодішній Генеральний прокурор України Святослав Піскун доповідав Президентові В. Ющенкові про те, що «справа Ґонґадзе», тобто розкриття убивства журналіста вийшло майже на фінішну пряму», про що згодом у новинах першим сповістить Президент, а не Генеральний прокурор, ви дізнаєтеся, коли академік Іван Дзюба просидів шість (!) годин у приймальні Президента України.

Скромний Іван Михайлович через кілька годин чекання знайшов можливість зателефонувати у Шевченківський Комітет - щоб ми не хвилювалися: з ним усе гаразд. А ми і справді були збентежені такою тривалою «аудієнцією» - ми вже, було «розкачали» губу щодо нових проектів

Шевченківського комітету: і стипендії, і соціальний захист лауреатам, і державна реклама, і тематична передача на Першому Національному. напевно, за шість годин чекання Іван Михайлович надумав ще щось корисне. Але ми після його повернення з вул. Городецького (а чекав він саме там) про премію не питали: Іван Михайлович був піднесений, що нарешті «справу Ґонґадзе» доведуть до кінця. Свята людина! Він, як і решта, не міг уявити, що всі на немислимому огромі цієї людської трагедії робитимуть собі піар і кар'єри - так, ніби в усіх водномить наступила амнезія, що у них також є діти.

9 березня 2005 року. Церемонія вручення Шевченківської премії в Національній опері затримується на дві години: чекаємо приземлення літака Президента Ющенка, який того дня виступав у німецькому бундестазі. Поки президентський кортеж долає відстань із Борисполя до оперного театру, чомусь Володимир Яворівський (а не голова Комітету І. Дзюба) читає довжезну урочисту доповідь, де останні слова такі - є Бог і є Віктор (думаю: добре, що хоч тут Володимир Олександрович із Президентом не на «ти», як під час радіопередач). Розпорядники дійства строго-настрого інструктують, щоб жоден лауреат «не відкрив свою пащу» під час вручення премії. Навіть для подяки, не те, що для виступу: Президент утомлений. Слухати концерт - не утомлений. А слухати слово Михайлини Коцюбинської, Сергія Кримського, Миколи Воробйова, Февзі Якубова, Юрія Ланюка чи інших лауреатів... розпорядники дійства втомлені. Вони Президента не питали, чи хоче він знати, що відзначені ним сьогодні митці - не німі.