Ментальність орди - Євген Пилипович Гуцало

Звичайно, не тільки в зв'язку з тим, що російська мова — це знаряддя русифікації, себто форма поневолення й нівеляції ін­ших народів, його не помічає Д. Лихачов у своєму панегірику рідній мові, наведу таку цитату із «Заметок о русском»: «Нацио­нализм — это проявление слабости нации, а не ее силы. Заража­ются национализмом по большей части слабые народы, пытаю­щиеся сохранить себя с помощью националистических чувств и идеологии. Но великий народ, народ со своей большой культу­рой, со своими национальными традициями, обязан быть доб­рым, особенно если с ним соединена судьба малого народа. Великий народ должен помогать малому сохранить себя, свой язык, свою культуру».

Чи не правда, цікаво звучить, коли ми говоримо про постійну й невідворотну русифікацію, остання фраза з цитати? Російсь­кий народ — в умовах царської, радянської чи тепер от специфіч­но незалежної і начебто демократичної Росії — незмінно був народом-русифікатором, і за природою своєї ментальності й по­винен бути народом-русифікатором, але академік Д. Лихачов наділений якимось квазірозумінням русифікації — як блага, да­рованим народом великим народам малим. «Великий народ дол­жен помогать малому сохранить себя, свой язык, свою культуру». Здавалося б, що тут заперечувати, з чим сперечатися? Великий народ! А хто його назвав великим, може, оті «малі», чи він сам себе назвав? І чому це так завжди виходило, що там, де появляв­ся російський народ, інші неодмінно ставали малими, а в кращо­му випадку — молодшими братами, але статус молодшого брата

ніяк не рятував становища? Тобто — й молодший брат неодмін­но підлягав русифікації.

А як «великий» народ помагає «малому» (мені подобається оця фельдфебельського ума «табель о рангах» - «великий» на­род, «малий» народ, «старший брат», «молодший брат»!), дуже яскраво видно сьогодні в Чечні, ото вже помагають зберегти себе! Отже, винищення — це і є форма допомоги, тільки так обертається реальна допомога? Цікаво: чеченці зберегли свою мову, то якої це допомоги коштувало Росії, га, а чи чеченці збе­регли свою мову всупереч реальній — себто русифікаторській — політиці Росії?

Академік Д. Лихачов повчає: «Необязательно сильный народ многочислен, а слабый малочислен. Дело не в числе людей, при­надлежащих к данному народу, а в уверенности и в стойкости его национальных традиций». Чом би й не згодитись? У випадку з чеченцями — справді справа у впевненості і стійкості націо­нальних традицій. То чому ж Росія з такою агресивністю й лют­тю хоче знищити не просто ці національні традиції, а й сам народ неодноразово намагається знищити, коли, за твердженням ака­деміка Д. Лихачова, повинна б помагати йому зберегти себе? Хоч як вдавайся до словесної еквілібристики, а реальна дійсність це не еквілібристика, вона однаково вперто засвідчує, що отака до­помога — в кращому випадку нівеляція... з перспективою зни­щення. І це в той час, коли, за твердженням академіка, великий народ зі своєю культурою, зі своїми національними традиціями, зобов'язаний бути добрим, особливо коли від нього залежить доля малого народу. Еге ж, добрий — добрішого не придумаєш, і дуже чітко й завжди простежується, в чому його ця зобов'я- заність - і в ставленні до інших, і в формах свого самоствер­дження... Ох і видно добре, як доля малого народу — в даному разі чеченського — сьогодні залежить від Росії! Та хіба це доля?! Ця доля — гірша всякої недолі.

Зворушує до сліз оце милосердно-гуманне, великодушне академікове: «Великий народ должен помогать малому сохранять себя, свой язык, свою культуру».

У даному «чеченському варіанті» (геополітик С. Шатохін) до­помагати зберегти себе — від кого? Та від кого ж, як не від самої Росії.

А від кого допомагати захищати чеченську мову?

Та від кого ж, як не від Росії і від російської мови.

А від чого й від кого захищати свою культуру?

Та від кого ж і від чого, як не від Росії і від російської культури. Бо й російська культура, на жаль, здатна виконувати агресивні функ­ції, як і російська мова, як і їхній творець і носій - російський народ.

І в зв'язку з цим незмінним «чеченським варіантом», яким геополітик С. Шатохін з апломбом одного з гоголівських героїв (котрий був упевнений, що «Испания у меня под мышкой») по­грожує Україні, я ніяк не перестаю захоплюватися вже неодно­разово цитованим О. Твардовським — про швидку медичну до­помогу з поеми «Теркин на том свете»: «сама режет, сама давит, сама помощь подает»!

І ще — начебто виважене, начебто зобов'язуюче, подане розбивкою «должен»... Як відомо, в силу «Божьего предопределе­ния», в силу «Божьего промысла» народ «должен» завоювати чужий народ на його споконвічній землі, а потім, на думку ака­деміка Д. Лихачова, цей великий народ на чужій землі уже «д о л ж е н» цьому народу «помогать сохранять себя, свой язык, свою культуру». Господи праведний, та хто сказав, крім ака­деміка Д. Лихачова, що російський народ «должен»? Нічого він не «должен» чеченському народові, крім найголовнішого — крем­лівський збройний монстр таки справді «д о л ж е н» (а тут уже розбивка особливого — щирого! — наповнення) піти геть з Чеч­ні, давши змогу чеченському народові самому захищати й твори­ти і самих себе, і свою мову, і свою культуру, що він і демонст­рує, ось уже півроку чинячи всечеченський опір московській безмежно цинічній агресії. Але, на жаль, і в цьому «чеченському варіанті», як заявив академік Д. Лихачов, «нельзя уйти от самих себя...»

Та й не видно, щоб хотілося «уйти от самих себя». Усвідом­лення необхідності піти з Чечні — це зрадити національний ха­рактер. Тут повторю уже сказане раніше. В пролозі праці «За­метки о русском» академік пояснює причину появи цієї своєї «негромкой» полеміки — «с чрезвычайно распространившимся и у нас и на Западе представлением о русском национальном характере как о характере крайности и бескомпромиссности, «загадочном» и во всем доходящем до пределов возможного и не­возможного (и, в сущности, недобром)». Коли поглянути на цю «негромкую» полеміку академіка на тлі чеченських подій сьогод­ні, на тлі реалій, які творить в силу своєї первородності росій­ський національний характер, великий народ, який «должен» і т д., — то хочеться запитати в академіка-патріота-великодержавника: події в Чечні підтверджують чи спростовують тези його опонентів? І так само — події в Чечні підтверджують чи спросто­вують його власні тези? Для мене відповідь може бути лише од­нозначна: академік затіяв полеміку, будучи впевнений у своїй правоті, хоча в цій полеміці правота ніколи не може бути на його боці. Про природу цієї впевненості,