Ментальність орди - Євген Пилипович Гуцало

може бути великою мовою святої поезії? Щойно цитований О. Блок відповідає цілком схвально. «Но до Царьградских святынь не дошла...» Й це чудово, що не дійшла, бо дійшла до святинь Криму — й де ті святині?! За море Черное, за море Белое... дико глядится лицо онемелое, очи татар­ские мечут огни...». Висока поезія, фантасмагорична правда вчо­рашнього дня і дня сьогоднішнього, одне й те саме «лицо онеме­лое», одні й ті самі «...мечут огни ...очи татарские», тільки це вже татарські очі таки російського народу. А хто відмовить цій мові у красі, коли читаєш і перечитуєш: «Тихое, долгое, красное зарево каждую ночь над становьем твоим»? Таки щоночі — і колись, і те­пер, вдивляєшся бодай у Чечню, видно добре з України «долгое, красное зарево».

І цією ж мовою постійної агресії — хіба не справедливий заклик болісного сумління: «Эх, не пора ль разлучиться, раска­яться...»

Вірш датовано 19 липня 1910 р.

Минуло мало не ціле століття. Хтось учора чи сьогодні в Росії захотів розлучитися з такою Росією, хтось покаявся?

І як оце у О. Блока «Эх, не пора ль разлучиться, раскаяться» перегукується зі сказаним академіком Д. Лихачовим, що треба «уйти от самих себя», але ж — «нельзя уйти от самих себя...»

Отож звідси й «лицо онемелое», яке весь час дивиться «за море Черное, за море Белое», бо так його вже, здається скрутило на віки вічні, отож звідси й «долгое, красное зарево каждую ночь над становьем твоим». Послідовно й одноманітно, казка про біло­го бичка, але ж — і висока поезія, дідько б її взяв... ні, хай не бере, бо ж висока поезія!.. Як то сказано московською критикесою Н. Кримовою — «богатый стол».

Є в академіка Д. Лихачова праця «Заметки о русском», повністю цю працю присвячено мові народу, й тут уже в пер­шому абзаці заявлено, що ми, мовляв, не знаємо про себе най­простіших речей і не думаємо про ці прості речі. Здавалося б, «полуразбойничья стихия русского народа», мова ГУЛАГу і психушок, саме оцей аспект її універсального застосування в таких небачено колосальних розмірах повинен був би теж знайти своє відображення і свій аналіз в цих «Заметках о рус­ском», адже це — не найпростіші речі, над якими мимоволі не задумаєшся, забудеш, адже слова з пісні не викинеш, та й уче­ний — це обов'язковий вчений, але, виявляється, можна й сло­во з пісні викинути, й «Заметки о русском» можуть бути без отакої «заметки». Й з якої б то причини? Чи не з тієї причини, що Д. Лихачов веде полеміку? Яку полеміку? Як заявляє він сам, це — «Полемика с чрезвычайно распространившимся и у нас и на Западе представлением о русском национальном ха­рактере как о характере крайности и бескомпромиссности, «загадочном» и во всем доходящем до пределов возможного и невозможного (и, в сущности, недобром)». Звичайно, ці його «заметки» суб'єктивні, як він сам наголошує, водночас під­креслюючи значну частку об'єктивного в суб'єктивних суд­женнях, наголошуючи й на тому, що індивідуальне сприйняття національного не суперечить іншому індивідуальному сприй­няттю національного, ці різні сприйняття неминуче доповню­ють одне одного, але в такому разі — й хіба це не логічно?! — коли ти сам шануєш свої власні зусилля індивідуального сприйняття національного, які доповнюють інші індивідуальні сприйняття національного й тут важко сперечатися, це справді так, то чого ж раптом виникає необхідність вступати в полемі­ку з тим «и у нас и на Западе представлением о русском на­циональном характере как о характере крайности и бескомпро­миссности», з яким чомусь необхідно «тихо» полемізувати, а не вважати це «представление» саме таким, яке доповнює «пред­ставление» академіка Д. Лихачова? Чи там не витримана та доза суб'єктивності, яка таки дорівнює суб'єктивності су­джень Д. Лихачова, а в нього кокетливу міру цієї суб'єктивності дотримано, чи в цьому випадку, коли йдеться про російський національний характер, одному дозволено якусь одну міру суб'єктивності в сприйнятті цього характеру, а комусь зовсім іншу? А комусь і зовсім не дозволено? Тут мимоволі загубиш­ся в сприйнятті подібного аналізу. Я не здатен збагнути, скажі­мо, чому це поширене у Росії й на Заході уявлення про начеб­то «загадочный», «во всем доходящий до пределов возможного и невозможного (и, в сущности, недобрый)» російський націо­нальний характер, знову ж таки, необхідно «тихо» проаналізу­вати, а не вважати за ті суб'єктивні судження, які несуть у собі частку об'єктивного, допомагаючи скласти якнайповніше, стереоскопічний зміст-наповнення, найближче до істини уявлення про російський національний характер?!

У «Заметках о русском» Д. Лихачова марно шукати спосте­режень над тим, що російська мова — це мова русифікації. Автор: «Я собрал у себя различные заметки, делавшиеся мной по разному поводу, но все на одну тему — о русском». Отже, з різного приводу робилися ці замітки, які загалом і склали працю, ось тільки чомусь не було такого приводу, щоб загово­рити про російську мову як знаряддя русифікації. Може, автор не помітив за нею таких функцій, таких властивостей? Добре, хай би й сам не помітив, інколи підводить і наукова спосте­режливість високої кваліфікації, але можна було й помітити те, що інші помітили, — й вступити з ними в наукову супере­чку, спростувати там чи підтримати, може, повести «тиху» по­леміку, мовляв, це чиєсь дуже суб'єктивне судження, й на­стільки суб'єктивне, що нічого не додає до об'єктивного розу­міння, не доповнює, не поглиблює?

Щоправда, академік Д. Лихачов застерігається: «И ни одно из этих личных восприятий национального не может быть исчер­пывающим, бесспорным, даже просто претендовать на то, чтобы быть восприятием главного. Пусть и мое восприятие всего рус­ского не исчерпывает всего главного в национальном русском характере. И говорю в этих заметках о том, что кажется для меня лично самым драгоценным».

Отже, залишається в даній ситуації хіба що припустити, що русифікація засобами російської мови не здається для академіка «лично самым драгоценным». Правда ж, цікаво? Нам, начебто збоку, можна й припустити, що ці функції, ці якості справді можуть здаватись для нього не «самым драгоценным», але це не може не викликати нашого бодай величезного здивування. Тим більше, академік щиро зізнається: «мое восприятие всего русского не исчерпывает всего главного в национальном русском характе­ре». Оце незадумування над російською мовою як над знаряддям постійної русифікації впродовж усієї історії Російської імперії підтверджує, що в цьому зізнанні академік Д. Лихачов безмежно щирий, але це не означає, що ми не можемо не задуматися над природою цієї щирості, не можемо «не постаратися зрозуміти, чому русифікація будь-якими засобами, в тому числі засобами російської мови, для академіка, який аналізує «все главное» в национальному