Ментальність орди - Євген Пилипович Гуцало

Константинополя, его мировое торговое значение, восхити­тельное местоположение, все очарование юга. При всем этом дозволено, конечно, опасаться, чтобы Константинополь, сделав­шись столицею России, не привлек к себе в слишком значитель­ной степени нравственных, умственных и материальных сил России и тем не нарушил в ней жизненного равновесия.

...освобожденный Константинополь, преображенный в на­стоящий Царьград, должен быть сам по себе чем-то больше, не­жели столицею Русского царства... иметь такое материнское значение, на которое имеет право только одна Москва. Одним словом, Царьград должен быть столицею не России, а всего Всес­лавянского союза.

...Наконец, предложенное решение судьбы Константинополя, в сущности, более всего соответствует и истинным видам на него греков. Он дорог им как символ величия их предков... Малень­кий греческий народ, хотя бы столицею его был сделан Констан­тинополь, никаким образом не воскресил бы в себе Византийской империи. Царство Константина, Феодосия и Юстиниана может ожить только в форме славяно-греческой федерации, и только таким образом может и Греция принять участие в его славе и величии».

Ось так. Ось такі масштаби. Аж дух захоплює. Головне — мати амбіції, і свої амбіції вважати за абсолютну істину. І тоді грецький народ — маленький народ (як і малі народи Півночі та Сибіру), і тоді можна міркувати за весь грецький народ, бо він так зміркувати просто не здатен, йому не дано («наконец, пред­ложенное решение судьбы Константинополя, в сущности, более всего соответствует истинным видам на него греков»).

Це «вопреки Европе» в ленінській інтерпретації стало «воп­реки всей мировой буржуазии», а в основі цієї невмирущої гло­бальної тенденції — оті самі імперські амбіції, себто ловецько-бродячі інстинкти державності.

А що було б, якби така маячня здійснилася?.. Історія — як дзеркало побуту народу і побут народу — як дзеркало його істо­рії... А було б те, про що писав шотландець Клерк, коли у XVIII ст. побачив зруйнування російськими військами прекрасних міст Криму. Як писав Волошин: «Мы вытоптали мусульманский рай». Можна сподіватися, що з таким самим ефектом було б винищено Елладу, яку б потім оголосили «исконно русской землей». І з та­ким самим ефектом було б винищено Візантію-Стамбул-Константинополь-Царгород, бо не потерпіли б його «басурманського минулого», й тепер яка-небудь археологічна експедиція розкопу­вала б його руїни так, як московська археологічна експедиція розкопує рештки Херсонеса біля Севастополя, де луджені гор­лянки «русских моряков» кричать під червоними знаменами, що це «город русской славы».

Як бачимо, і Стамбул — «город русской славы», у який тепер так далеко добиратися московським барахольникам і московським проституткам, а при іншому повороті подій — були б якраз на місці, бо Стамбул у їхньому потрактуванні — теж «матерь».

Але тепер, коли розпадається імперія, знову ж таки, довелося б тікати ще й із Стамбула. Не тільки з незчисленних гарячих то­чок колишнього Радянського Союзу, а ще із самісінького серця Всеслав'янського союзу — Стамбула, теж наділеного «материн­ським значеним».

Ми не тішимося сотнями тисяч біженців — їхня доля гірка. Але ж історична поразка Росії як «тюрми народів» була запро­грамована і була неминуча. Чи здатна Росія винести великі уроки зі своєї історії, уроки, які пішли б їй на користь, і почати «обуст­раивать» себе так, як «обустраивают» себе цивілізовані народи? Чи їй властиве, чи прокинеться — коли не сьогодні, то хоча б найближчим часом? — почуття національного сорому і націо­нальної спокути? Чи здатна вона усвідомити, що, роблячи інші народи жертвами своїх імперських амбіцій, вона так само при­рікала саму себе, свій народ бути тисячолітньою жертвою, і що вихід з цього глухого кута є один, і тільки один, а інші сподівані виходи — це лише безнадійне повторення безнадійного минуло­го, в якому ні сама Росія, ні підбиті Росією народи не зазнали й не могли зазнати щастя?

Тому й відділяються від неї. Тому й вона повинна відділитися від них.

Біженці, біженці. Навіть манкурти тікають. А куди? Манкур­ти скрізь зостануться манкуртами, але в них, коли подумати, ще менший вибір для втечі, бо вони ж — всюди манкурти.

Й повертаюся до однієї з нинішніх московських ідей. Щоб столицю Москву перенести в Київ, щоб державу, як і в старови­ну, знову назвати Київською Руссю.

Чи це не означає, що не тільки люди стали біженцями, не тільки манкурти стали біженцями, а й Москва може стати біжен­кою? Біженкою в Київ, у «праматерь городов руських», себто і в свою «праматерь»?

Але, перехрестімося, хай Бог боронить, щоб Київ дав приту­лок такій дочці-біженці, бо тоді не так важко було б уявити собі той Київ, і ту сердешну Україну, і ту Київську Русь... Ото б уже було повернення блудної дочки в лоно матері — світ ще такого не бачив!

ОСТАННЯ НЕЗАВЕРШЕНА СТАТТЯ

ЄВГЕНА ГУЦАЛА

У московській «Литературной газете», травень 1995 p., стаття Н. Кримової про спектакль за романом Ф. Достоєвського «Ідіот», і з цієї статті вихоплюю: «...полуразбойничья стихия русского языка, которая на страницах романа — как черный хлеб на бога­том столе».

Отже, напіврозбійницька стихія російської мови... В романі Ф. Достоєвського «Ідіот»...

Сьогодні, в зв'язку з розпадом імперії, зокрема в зв'язку з подіями на Кавказі, в Чечні, посилено пропагується витягнена з ідеологічного антикваріату царської Росії теза, що козаки завжди складали основу російської державності, значить, треба реаніму­вати їхні колишні силу, функції та значення, щоб вони, начебто за традицією, знову складали й склали основу нинішньої — вже демократичної російської державності, а насправді ж, звичайно, щоб боролися з цим розпадом імперії, щоб на гарячому стику зі світом мусульманським відстоювали «єдиную и неделимую» з тим самим завзяттям і нещадимістю, якими відзначалися колись при захопленні, «освоении» (академік Д. Лихачов) цих територій, силою зброї формуючи колишню й теперішню «єдиную и неде­лимую», силою зброї творячи й теперішній «федеральний про­стір» та конституційну законність.

Напіврозбійницька стихія російської мови, як то каже Н. Кримова, наче чорний хліб на багатому столі!

Але ж, як добре відомо, козаки — розбійники. То, може, ко заки-розбійники, чинячи розбій і саме розбоєм будуючи Росію, несли іншим не якусь напіврозбійницьку мову, а таки розбійни­цьку? ! Розбійницьку мову, яка в умовах розбою й не могла бути якоюсь іншою, вона могла виконувати лише функції розбою, бути знаряддям розбою нарівні з іншими знаряддями — такими як рушниця, багнет, гармата, каральна експедиція, «рубка леса», знищення культових споруд... зрештою, як весь комплекс мілі­тарної психіки, а в її лексиці, себто в лексиці мілітарної психіки, скажімо, улюблене слово (позичене, але зразу ж — і «наше») — це штурм: штурм Ізмаїла... штурм Геок-Тепе... Штурм Гуніба... штурм Крондштадта... соціалістична штурмівщина... штурм наук...

І